До певного часу я підтримувала євроінтеграцію, бо  Європа - це круто!
 
 Росія – щось таке старе, деспотичне, агресивне, минуле, до якого не хочеться повертатися. Хоча змушена визнати – мої родичі в Росії мають  набагато більшу заробітну плату та пенсії.
 
Зрозуміло, що порівнювати  життя поляків чи австрійців з життям наших співвітчизників – дико. Економіка України слабка, процвітає корупція, низькі соціальні стандарти, які не йдуть в жодне порівняння  з життям європейців. Але, власне, вірилося з усієї сили, що підписання угоди дасть Україні змогу швидше розвиватися та хоч трішки наблизить нас до цивілізації.
 
Я і зараз вважаю, що євроінтеграція  необхідна  для України, але не такою ціною і  не такими методами. Не потрібно бути великим економістом і політиком, щоб зрозуміти, підписання угоди ставить перед Україною виконання цілого ряду вимог. Одна із них – постійне підвищення пенсійного віку. Коли ти молодий, сповнений романтики та оптимізму, в останню чергу думаєш про старість.
    А тим не менше, зараз сотні тисяч українців  через нову пенсійну реформу, змушені жити на такі – сякі підзаробітки, очікуючи виходу на пенсію. Що буде з ними, коли знову підвищать пенсійний вік, адже живуть українці набагато менше за європейців. Наївно думати, що з особливостями українського суспільства  в Євросоюзі хтось буде рахуватися.
 
  Але головне навіть не умови. Головне те, Євромайдан вийшов  з – під контролю не тільки влади, а й самих мітингувальників. Їх банально використали, підставили, кинули. Так звані лідери опозиції виглядають, мов трійця святих: вони ніколи ні в чому не винні та вкотре  рятують (руйнують) Україну. Вони лізуть із шкіри, щоб показати власну непричетність до кривавих подій. Хоча, без сумніву, вони знали про запланований штурм.
 
Тож де були лідери опозиції, коли били студентів? Чому вони не провели жодної ночі на Майдані? І чому серед мітингувальників не має власних дітей опозиціонерів? Мабуть тому що прикриватися чужими дітьми легше.
 
Євромайдан став місцем хизування багатьох політиків, відомих діячів, вічних революціонерів,  темних провокаторів, і взагалі тих, хто любить привертати до себе увагу. Особливо «дав жару» Олег Тягнибок.  Він просто затьмарив популярністю не тільки своїх колег, але навіть постраждалих студентів. Зі сцен трибун, з Майдану,  з телеканалів  його промови кажуть одне: «Подивіться, який я класний!  Я  - майбутній президент. Обирайте мене.» 
 
Дарма, що «Свобода» у Верховній Раді не пропонує економічних законів, але євроінтеграція нас врятує!  
 
Найсумніше те, що більшості опозиційних політиків глибоко байдуже, що буде завтра в країні. Цілком можливо зупиняться підприємства, перестануть працювати лікарні, дитячі садки та школи. Літні люди  не отримають пенсії, в їх оселях буде холодно. Це найлегший варіант.
 
Гірше, коли проллється кров. З огляду на те, з якою швидкістю на майдан пригнали бульдозер, що мав місити солдатів строкової служби, це цілком ймовірно. Пролити кров за визволення країни від іноземних загарбників – це честь,  загинути задля асоціації чи переформатування влади – абсурд. 
 
Але найгірше, чим загрожують такі події  – це розколом країни. Це коли нас знову поділять на схід та захід, лякатимуть Кримом та Придністов’ям. Посіяти недовіру, неприязнь, ненависть серед нас, виявляється, так легко.
І все із – за питання євроінтеграції, до якої  українці готові морально, але не готові матеріально? Чи із –за проблеми кількох лідерів, які хочуть швидше влади  та підвищення власних рейтингів?
 
Можливо, коли  б я була 18 - річною студенткою мій допис був би іншим. Мабуть я також причитала б, що сьогодні молоді так важко жити, маленька стипендія, не має житла і Янукович поганий президент. 
 
Не знаю. Я вчилися при Кучмі, коли країна тільки ставала на ноги. У нас не було мобільних телефонів, інтернету і ми ходили до бібліотек. Мама давала передачу – 5 гривень на тиждень, а стипендія була не більше 40 гривень. В гуртожитку пацюків  було більше пацюків, ніж  студентів, а виходити увечері на вулицю було відверто страшно.
 
Ми не мали можливості вступати відразу до кількох вузів,  дозволити собі подорожувати чи стажуватися за кордоном, як можуть сучасні студенти.  Але ми були щасливі і не влаштовували революцій.  І коли я побачила, як неадекватний  молодик гамселить ціпом по спинах невинних солдатів строкової служби – я бачу у ньому не революціонера,  а покидька, який не хоче вчитися та працювати…
 
Я не захищаю Беркут, владу чи тих, кому Майдан глибоко байдужий. Для мене головним пріоритетом є мир і любов.
 
І я не піду на майдан, бо не хочу  бути іграшкою в чиїхось хитрих, кривавих руках. Не  хочу, аби мені проломили голову, і мої діти залишилися сиротами. Не хочу, аби завтра мої батьки залишилися без пенсії, а чоловік без роботи.  І я не хочу творити країну зла, бо те, що відбувається через насилля, добра не приносить.
 
Я для себе давно євроінтегрувалася...