жінка з хлібом17 листопада  - день працівників сільського господарства.

Це день простих, скромних, працьовитих людей, які щоденно встають вдосвіта, аби  годувати  Україну та  світ.

За останніми даними Міністерства Аграрної Політики та продовольства  у 2013 році сільгоспвиробники вийшли на рекордні темпи збирання – 1 мільйон тонн зерна за добу. Тому вже найближчим часом Україна досягне історичного максимуму врожаю зерна у 60 мільйонів тонн. 

Міністр Микола Присяжнюк додав, що «ми працюємо над стимулюванням подальшого приросту і плануємо вийти на прогнозований нам ООН показник у 72 мільйона тонн зерна до 2020 року. Це реальна планка. Аби її досягти, ми максимально коригуємо державну політику.»

 Корекція державної політики на якій  наголошує міністр  полягає в тому що сільгоспвиробники продають свою продукцію за безцінь.  На практиці  все виглядає так:

Селянин  або сільгоспвиробник здає молоко державі / приватним підприємствам по 2.50 грн, а в  магазинах молоко коштує 8 – 10 грн.

Селянин заробляє всього  15 – 19 грн за 1 кг живої ваги, продаючи худобу ( на ринку  1 кг м'яса – 50 – 70 грн)

За  1 тонну кукурудзи сільгоспвиробник  в середньому має 1000 грн

За  1 тонну пшениці – 1500 - 1700 грн

Овочі та фрукти сільгоспвиробники здають майже даром.

 Натомість біржові торги на СВОТ за 04.09.2013 демонструють за якими цінами Україна експортує сільгосппродукцію  за кордон ( похибка незначна).

 Кукурудза  – $ 196,06 S, м’яка пшениця  – $ 233,87, тверда пшениця  – $ 256,01, чорноморська пшениця – $ 303,90, Соя– $ 527,45, Соєвий шрот – $ 535,06;

 

Цікаво, що на зерні у нашій  державі успішно заробляють всі, крім його виробників. Активність закупівлі спостерігається  перші 2-3 місяці з початку збиральних робіт. Далі зерно переходить на вторинний ринок, де і реалізується за вищими цінами по конвеєру посередників. Тож сільгоспвиробники вкотре залишаються з боргами та змушені  брати кредити під високі відсотки, щоб вкласти в майбутній  врожай.

Експерти констатують: на ринку зерна склалися досить стійкі схеми штучного заниження ціни на сільськогосподарські товари.

За останні десятиріччя характерними для українського села стали соціально- економічний занепад і злиденність переважної частини селянства. Сподівання, які  покладалися на реформування аграрного сектору та земельних відносин, не виправдалися.

розвалений колгосп

  Сільська територія, як складна соціально-економічна система, дедалі більше втрачає рівновагу. Про кризовий стан українського села свідчать низький рівень життя, безробіття,  зниження народжуваності на селі, старіння та трудова міграція сільського населення.

   Рівень зарплати, зайнятих у сільському господарстві, трішки перевищив 100 дол. США у місяць , що майже уполовину менше середньої зарплати по економіці та є значно нижче мінімального прожиткового мінімуму європейських країн. Велика питома вага старшого  покоління і пенсіонерів, що проживають у сільській місцевості.

 Майже 40 % населення сільської місцевості віком від 15 до 70 років є економічно неактивним. Рівень безробіття в  сільській місцевості збільшується.

 Підсобне сільське господарство не є сталим довготерміновим вирішенням проблеми  зайнятості в сільській місцевості. Використовуючи офіційне визначення бідності в Україні, у  2004 р. 29 % мешканців села мали доходи нижче межі бідності. У середньому, сільські домогосподарства спрямовують 70% своїх доходів на харчування.

Сільські  домогосподарства залишаються біднішими й більш вразливими, ніж міські домогосподарства. Не стали перспективою вирішення цієї проблеми особисті селянські   (підсобні) господарства, власники яких отримали у володіння земельну ділянку в розмірі паю для ведення сільськогосподарського виробництва.

 На думку дослідників, у повсякденній практиці, в тому числі у практиці державного управління, відбувається підміна поняття „сільське господарство”, поняттям „село”.   Під  державною підтримкою розвитку села фактично відбувалася підтримка аграрного виробництва, в переважній більшості саме приватних сільськогосподарських підприємств, які виникли в результаті реформування КСП.

   Аналіз сучасної аграрної політики показує, що сьогодні не існує комплексної  програми розвитку сільської місцевості. Законодавчо визнаний державною аграрною  політикою пріоритет соціального розвитку села, який охоплює соціальну інфраструктуру, сферу зайнятості сільських жителів і питання їх добробуту, на практиці не виконується.  

  Відбувається недофінансування соціальної сфери села з Державного бюджету. Підтримка села з боку держави направляється в основному на розвиток аграрного сектору, а не на  розвиток людини села та забезпечення життєдіяльності сільської території.

 У результаті відбувається невпинна деградація об’єктів соціальної сфери та сільської інфраструктури, погіршується доступ селян до соціально-необхідних послуг. В органів місцевого самоврядування відсутні стимули для нарощування зборів у місцеві бюджети для  реалізації місцевих програм соціально-економічного розвитку та підтримки об’єктів  соціальної сфери.

Ефективність заходів з підтримки підприємництва у сільській місцевості Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні є надзвичайно  малою, оскільки на їх реалізацію з бюджету виділяються мізерні кошти. Відсутність розгалуженої мережі районних структур, відповідальних за розвиток підприємництва “на  місцях” та обмежене фінансування обласних програм гальмують розвиток сільського підприємництва.