евтаназія малюнокОстаннім часом у багатьох країнах світу досить злободенною стала тема  евтаназії.

   Гарячі дискусії точаться на­вколо питання, як слід розцінювати евтаназію? Чи це вбивство чи полегшення страждань важкохворих,  невиліковних людей? І чи мають діти право на евтаназію? Зважмо, що лікарі всього лиш  виконують бажання своїх пацієнтів (бо якби такого бажання не було, то вже було б звичайне вбивст­во).

  Отож саме добровільне бажання тяжкохворих людей скоріше вмерти та позбутися страждань і  є  першопричиною всього подальшого. І головне питання тут має бути таким: а чи має пра­во людина за власним бажанням вкоро­тити собі віку - чи то власноруч, чи то з чиєюсь допомогою? Тобто чи має людина право на самогубство, хоча б і зі сторон­ньою допомогою?

 

    Переважна більшість людей, навіть як­що вони вільнодумці або атеїсти, переко­нані, що кожна людина має вмирати ли­ше природною смертю - від старості або хвороби. А штучно вкорочувати людсь­кий вік - які б на те не були причини - то вже протиприродно й неприпустимо, одне слово - тяжкий гріх. Підтекст таких міркувань, хоч і не завжди усвідомлений, приблизно такий: людина має прожити саме стільки, скільки їй судилося від Бо­га чи від природи.

 Більшості з нас це видається цілком природним і незаперечним. Тим часом протягом минулих століть у різних людських суспільствах з цього приводу існували погляди, істотно відмінні від наших.

 Вчений Віктор Невгод досліджував тему евтаназії та прийщов до висновку, що евтаназія існувала на всіх етапах людського розвитку і часто носила далеко не гуманний характер: [ Евтаназія - вчора, сьогодні, завтра./ Людина і світ. Листопад 2003 р.]

 Європа. Античний світ

Метопа з храму Гери, що зображує самогубство грецького воїна  Аякса. Італія, 6 ст. до н. е

  В античному світі самогубство нікого особливо не дивувало й не шокува­ло - мовляв, людині краще знати, жити їй чи померти. Так, у давнину випадки самогубства сприймалися спільнотою як приватна справа кожного, а часом - як акти прояву особистої мужності та героїзму, гідні схвалення.

  В античному світі людина, яка надала перевагу смерті, а не рабству, безчестю, безглуздим стражданням, безпорадній старості, не викликала осуду. В давніх Афінах навіть були громадські сховища отрути, що видавалися бажаючим покінчити з життям, якщо причини самогубства Сенат визнавав виправданими.

Але "несанкціоноване" самогубство засуджувалося, як незаконне ухилення від виконання громадського обов'язку. В давньому Римі самогубства були поширеним явищем, вони навіть іноді заохочувались властями, замінюючи смертну кару (філософ Сенека). Водночас "самовільне" самогубство засуджувалося, а тіло того, хто його скоїв, піддавалося глуму, майно конфісковувалося. 

А у примітивних, пер­вісних суспільствах і взагалі природної смерті не чекали. Там саме суспільство (а не Бог) вирішувало, коли саме людині слід помирати, і всіляко в тому допомага­ли, незалежно від її власного бажання. Тобто то була евтаназія, так би мовити, "добровільно-примусова".

Північна Америка, Аляска

 

       У славетного американського пись­менника Джека Лондона є оповідання "Закон життя". Дія відбувається на Аляс­ці, посеред лютої північної зими. Інді­анське мисливське плем'я змушене шукати нові мисливські угіддя. Тож усі лаштуються в далеку нелегку дорогу. Не бере участі у тих зборах лише один старень­кий дідусь, батько вождя племені.

 Він і сам колись був визначним вождем, вправ­ним мисливцем і відважним воїном, але нині вже зовсім зістарівся й заслаб, і йо­му вже не під силу тривалі виснажливі переходи. Тож для племені він став зай­вим тягарем, і родичі позбавляються його у найпростіший, традиційний для таких кочових мисливських племен спо­сіб: коли всі вирушають у путь, дідуся просто покидають на старому місці, поса­дивши біля вогнища й полишивши обере­мок хмизу. Він не ремствує на співплемінників і родичів, хоч вони і прирекли його на скору неминучу загибель - так вже, мовляв, заведено одвіку.

   Свій близький кінець старий сприймає хоч із су­мом, але без розпачу; пожив, мовляв, на світі вже чималенько, треба й честь зна­ти. Іншого кінця життя старої людини він просто не уявляє.

І так було заведено не лише серед ін­дійців крайньої Півночі. Схожі звичаї па­нували серед переважної більшості кочових мисливських племен по всьому світі. За численними документальними свідченнями етнографів, у таких суспільствах  від «зайвих» співплемінників позбавляли­ся рішуче й безжально.

   І зовсім не тому, звичайно, що люди племені були якимись особливо жорстокими дикунами, позбав­леними чуйності, - до того змушували су­ворі умови їхнього життя. Нерідко то бу­ло існування на крайній межі виживан­ня, особливо ж у таких екстремальних, суворих місцях, як приполярна тундра або сухі, випалені сонцем південні напівпустелі.

Аби прогодувати себе та свої сім'ї, мисливці мусили в пошуках здобичі щодня долати десятки кіло­метрів. Та й щастило на полюванні дале­ко не завжди, тож племені частенько до­водилося голодувати. Отже, ті, хто не міг сам собі дати раду й ставав для співплемінників тягарем, мусив піти з життя. їх так само залишали напризволя­ще на старому місці...

Євразія. Далекий Схід

 

 Радянсь­кий письменник Євген Лапін, який у 20-30-х рр. багато попоїздив по Сибіру та Далекому Сходу й добре вивчив побут і звичаї тамтешніх корінних народів, знай­шов на Чукотці вельми цікавий архівний документ часів перших років радянської влади.

     Мешканці одного з чукотських стійбищ зверталися до районного началь­ства з дещо несподіваним проханням. Вони просили дозволу задушити стару бабу­сю, яка аж надто вже зажилася на світі: користі від неї, мовляв, давно вже ніякої, лише харчі доводиться даремно витрача­ти. І місцевий начальник не забарився за­довольнити прохання трудящих, - на папірці стояла резолюція: "Дозволяю за­душити".

 Може, Лапін вигадав усе те не­сусвітне бузувірство? Аж ніяк: чукчі ли­ше просили дозволу на виконання свого прадавнього традиційного звичаю - ма­буть, вже зрозуміли, що за радянської влади на все треба питати дозволу началь­ства, інакше не минути лиха.

Той звичай був своєрідним актом "до­бровільно-примусової"   евтаназії,   -   старих, які надто довго зажилася на світі, і справді душили - в буквальному ро­зумінні. Жертвами переважно ставали ба­бусі, бо чукчі-чоловіки - рибалки, мисливці, оленярі дуже рідко доживали до похилого віку: гинули в тундрі чи в хо­лодних хвилях океану.

   Бабусь же позбав­лялися не просто так, а за традиційним урочистим ритуалом. Протягом кількох днів до того приречену годували най­смачнішими стравами, давали скільки завгодно тютюну, розважали піснями й танцями. А відтак жертву заводили до яранги, де горіло чадне вогнище, а всі от­вори були щільно закриті; коли вона втрачала від чаду свідомість, на шиї затя­гували ремінну петлю.

Острів  Вогненна Земля. Південна Америка. Полінезія.

 

        На острові старих дідів було мало - адже вони рибалили на вбогих човниках у Тихому океані, де, як правило, й закінчувався їхній земний вік.  Бабусі ж правили за своєрідні живі кон­серви на випадок голоду. Коли риба не ловилася й харчів залишалося дуже мало, співплемінники починали їсти своїх ба­бусь, не питаючи їхньої згоди. (Той аж надто вже екзотичний і страшнуватий звичай вогнеземельців докладно описав Чарльз Дарвін у своїй відомій книзі "По­дорож натураліста на кораблі "Бігль", яка за радянських часів кілька разів пе­ревидавалася.)

У порівнянні з такими от жахами пря­мо-таки райським видається життя літніх людей на тихоокеанських островах, у Полінезії. Там стареньких ніхто не силу­вав "добровільно" помирати, і вони могли спокійно жити аж до природної своєї кон­чини. Може, їхні співплемінники були людьми добрими та м'якосердними? Аж ніяк!

    Під час нерідких міжплемінних війн полінезійці були нещадними до во­рогів, безжально вбивали їхніх жінок та дітей, а полонених зазвичай просто з'їда­ли, їхнє ж навдивовижу м'яке ставлення до своїх старих, яких інші "дикі" народи прагнули позбутися, неважко пояснити особливостями тамтешніх умов життя: на тропічних островах з "райським" кліма­том (ані холодів, ані надмірної спеки -немовби цілий рік суцільна весна) було вдосталь дикоростучих плодів, так що го­лоду полінезійці не знали. Отож старі не зазіхали на чужий кусень і нікому не за­важали.

    Однак подібна поблажливість серед примітивних племен зустрічалася  вкрай рідко. Як правило, у таких народів "зай­ві" співплемінники мусили йти з життя "добровільно-примусово" або і просто примусово. І так велося не лише у мис­ливців, а й у багатьох народів, що вже по­чали займатися примітивним землеробст­вом чи скотарством.

   Африка. 

Особливо поширені були такі звичаї у багатьох народів Афри­ки, подекуди аж до середини XX ст. (а десь, мабуть, і донині.) Іноді та обов'язко­ва "евтаназія" прибирала вельми вигадливих і жорстоких форм. Так, у деяких народів Мадагаскару було заведено бити великі горщики на голові надто старих і хворих, аж поки з них душа не вилетить.

    А в Південній Африці зулуси, які протя­гом мало не всього XIX ст. воювали з англійцями за свої землі, мало того, що не брали полонених, але не були ласкави­ми й до своїх поранених товаришів. Після кожного бою знахарі уважно оглядали їх і кожному виносили присуд: легкопоранених старанно лікували, а от важкопоране­ним перерізали артерії.

Втім, ще якихось років із 100 тому схожу "екзотику" можна було знайти не лише в Африці. Тоді навіть у деяких більш розвинених кочових народів Центральної Азії ще зберігалися прадавні зви­чаї, за якими старих і тяжкохворих кида­ли напризволяще посеред степу. Зокрема, у бурятів той звичай зник лише під тис­ком радянської влади.

   А ті, кому довело­ся дивитися старий японський фільм "Ле­генда про Нараяму", певно запам'ятали дуже схожий звичай, що побутував ко­лись у глухих японських селах: старих відвозили далеко в гори, аби вони швид­ше відправилися до предків.

    Годі й сумніватися, що за давніх часів такі звичаї були поширені по усьому світу, навіть там, де нині дуже шанують літніх людей-аксакалів. А проте античні автори розповідали, що у народів Кавказу всі, хто досяг сімдесятирічного віку, му­сили добровільно йти з життя, стрибнув­ши у глибоку прірву. Отже, маємо ще один типовий приклад "добровільно-при­мусової" евтаназії.

Тож евтаназія існувала завжди. І лише розвиток суспільного ладу зробив евтаназію більш гуманною в сучасному світі.

 

Comments:

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua