жінка у в'язниці  Права ув’язнених українських  жінок – болюча тема.

На згадку відразу приходить історія Світлани Зайцевої, яку звинуватили у вбивстві. Матір трьох дітей запроторили на рік до в’язниці, де вона заразилася туберкульозом. Згодом знайшли справжніх вбивць, але жінку не вдалося врятувати. Вона помирає, залишаючи сиротами дітей. Два роки родичі невинно засудженої жінки боролися  в судах за право  отримати  відшкодування.

   Свавілля проти ні в чому не повинної  жінки та матері сколихнуло громадськість та врешті закінчилося успіхом позивачів – два мільйони гривень таки були виплачені. Але вони не повернуть дітям матері та не зможуть її замінити.

 

    Для українських жінок у в’язниці  поняття «законодавчий захист прав» всього лише набір слів. І не тому що вони  неосвічені та морально «запущені». Просто у них відібрали не тільки свободу, у них відібрали будь –які людські права. Жінки часто працюють понад норму  - більше 12 годин на день, в жахливих  умовах: відсутність опалення, порушення санітарно-гігієнічних норм, не дотримання охорони та безпеки праці.

     Їх право на освіту та здобуття професії, право на належну медичну допомогу, право бачити свою дитину – всього лише «паперове право». 15% жінок, що відбувають покарання взагалі не мають ніякої освіти. Ті професії, які здобувають ув’язнені  жінки, не здатні забезпечити їм в подальшому  матеріальний достаток. Це ускладнює адаптацію до життя поза гратами. Жінку, як правило,  ніхто не чекає, у неї  немає роботи, немає освіти, немає житла. Вона  агресивна – і здатна знову вчинити злочин,  хоча б для того, аби було де жити.

     За кордоном  абсолютно інші підходи  у роботі з жінками, які відбувають умовне покарання чи є засудженими. З ними активно працюють  спеціальні адаптаційні центри, часто жінки отримають  значну матеріальну підтримку, аби розпочати нормальне життя. Дітей, народжених у в’язниці не забирають від матері, аби не розривати тісний зв'язок. В Україні засуджені матері можуть бачити дітей лише у відведений для цього час, та й то не завжди. Майже у всьому світі довічне ув’язнення для жінок не практикується, крім України.

   Вихід та поліпшення адаптації в’язнів   можуть статися через утвердження  нових програм та проектів , які дозволяють м’якше підготувати  засуджених  до соціальних умов. Такі заклади мають стати більш відкритими для громадськості, залучати до роботи  благодійні та правові організації. Ці люди мають відчути, що суспільство прагне аби вони повернулися до нормального життя, а не відчувати нашу байдужість.

    Одного разу, в тролейбусі, я стала свідком конфлікту між кондтролером  і молодим чоловіком. Він простягував документ, який свідчив, що він щойно вийшов на волю. В нього не було грошей, а контролер вимагала оплатити проїзд. Вони голосно сварилися, але жоден з пасажирів не став на захист колишнього в’язня.Тоді чоловік заплакав і вийшов з тролейбусу...

   Я до цих пір шкодую, що не оплатила  його проїзд. Українська судова та правоохоронна система настільки корумпована, що ніхто не можу бути певним та застрахованим від в’язниці. Ти не можеш змінити світ, але не маєш права нічого для цього не робити.

Comments:

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua