Ім’я Марія Башкирцева майже невідоме сучасній молоді. Однак українку, що народилася під Диканькою, в селі Гавронці на Полтавщині знає весь світ. Її картини, скульптури та знаменитий щоденник досі зберігаються у Парижі, бо там вона провела свої останні дні.

   Це перша в світі жінка – художник, чиї картини представлені в Луврі.  І для того, аби залишити свій слід в історії мистецтва, їй знадобилося всього 24 роки життя. Так, у Парижі, біля входу в Люксембурзький палац, стоїть  статуя «Без­смертя», на постаменті якої написані імена видатних людей, що їх замоло­ду скосила смерть. Серед них -  не французьке прізвище: «Башкирцева».

    Маючи унікальний оперний голос, 16 - річна дівчина, сповнена віри та надій у себе, напише у щоденнику: «Яке задоволення гарно співати! Усвідомлюєш себе всемогутньою, почуваєшся царицею! Усвідомлюєш себе щасливою завдяки своєму власному хис­ту. Це не та гордість, яку дає золото чи титул. Стаєш більше ніж жінкою, почуваєш себе безсмертною. Відриваєшся від зем­лі і летиш у небо! І всі ці лю­ди, які стежать за рухами ва­ших губ, які слухають ваш спів, мов божественний голос, які наелектризовані, схвильовані, за­хоплені!.. Ви володієте всіма ними!»

       Марія ще не знає, що незабаром через хворобу горла втратить голос. Але якось відчуває, що жити їй не довго: «Я поспішаю жити і хочу встигнути все…», - ці рядки вона напише, ще не знаючи, що має туберкульоз легень.

    Між датами народження і смерті Марії — дивовижно бурхливе духовне життя людини різнобічних обдаровань. Вона цікавилася фізикою і хімією, літературою і лінгвістикою, знала кілька іноземних мов, читала в оригіналі Гомера, Плутарха, Тіта Лівія, була музикант­кою і співачкою. Їй пророкували блискучу кар’єру оперної співачки.

 Посмертна слава за­сяяла навколо імені Марії Башкирцевої завдяки її талановитим картинам і щоденникові, який було перекладено в багатьох країнах Європи. Вона лиши­ла понад сто п'ятдесят картин і скульптур. Переважна більшість їх зберігається у різ­них музеях Франції.

    Щоденник, який вела Марія від дванадцяти літ до останніх своїх днів,— то не тільки сповідь про схо­дження до мистецьких вершин, вражен­ня про зустрічі з багатьма визначними людьми (художниками Бастьєн-Лепажем, Робер-Флері, угорцем Мункачі, скульптором Сен-Марсо, поетом Франсуа Коппе та ін.). 

  Щоденник Марії Башкирцевої – це широка панорама культурно-мистецького життя Європи минулого століття. Башкирцева сама назвала його «цінним люд­ським документом». Те, що вийшло з-під пера цієї видатної жінки, сміливо можна поставити поряд із щоденника­ми братів Гонкурів і Жюля Ренара. Значний інтерес для літературознавців становлять також її листи до Мопассана, Дюма-сина, Едмона Гонкура й Сюллі Прюдома.

  Сімейне життя батьків Марії не склалося. Вони розлучилися, коли дівчинка була маленькою.  Невдовзі, мати Марії приймає рішення виїхати за кордон. З 10 років дівчинка проживає в різних країнах Європи, а згодом постійно у Франції. Незабаром починає вести свій щоденник, який досі вважають одним із  кращих літературних творів світу.

    У 16 років дівчина вирішила провідати батька в Гавронцях, якого майже не пам'ятає. Батько Марії, м'яко ка­жучи, був людиною  оригінальною. «Коли йому стає сумно і він уже не може розважатися полюванням, пиятиками з су­сідніми поміщиками й амурни­ми пригодами, то часто, бува, наказує стріляти з гармат, що стоять прямо перед двоповерховим будинком у маєтку, одне слово, нудить сві­том і шукає пригод.»  - напише Марія, яка була глибоко розчарована батьком, беззмістовністю його життя.

    Їдучи в Гавронці,  Марія мала по­таємний намір примирити бать­ка з матір'ю, вкласти йому в голову, що він винен перед нею.  Але, надія на те, що батько житиме з ними, ніколи не збу­деться. Він нагадуватиме їм у Парижі про себе тільки грошо­вими переказами, а потім помре у п'ятдесят років, розтринькавши своє життя невідомо на що. Коли одержать ту звістку, Ма­рія, вже хвора туберкульозом, навіть не зможе поїхати на по­хорон. Поховають його в родинному склепі тут же, в Гавронцях, а той склеп рознесуть ущент 1919 року, шукаючи серед давніх прахів кош­товності.

        Але Марія ( на фото) про все те, ясна річ, нічого не знає, як і не знає про своє трагічне майбутнє. Во­на щоранку милується з вікна тихоплинною Ворсклою, що ліниво вигинає своє русло біля Гавронців, знайомиться з сіль­ськими дівчатами, малює їх, співає з ними українських пі­сень. Часто буває   в Диканьці.

   «За красою саду, парку, споруд Диканька може конкурувати з віллами Боргезе і Доріа в Ри­мі... І це—серед Малоросії! Як шкода, що ніхто навіть не пі­дозрює про існування такого місця»,- записує Марія в щоденнику.

      Літо й рання осінь 1876 року, проведені на Полтавщині,— найщасливіші в житті Марії. Це був час безтурботних розваг і спокійно­го життя, чого вже ніколи в неї не буде попереду, бо з повер­ненням у Париж почнеться особливо гарячковитий ритм, прискорений біг назустріч трагічному фіналу її життя.

  При­йшовши в студію живопису Рудольфа Жюльєна, вона займеться малярством. Закінчить школу із  із золотою медаллю. І, вже навіть хворою, щодня працюватиме по десять-дванадцять годин, деда­лі більше підриваючи своє здо­ров'я, наближаючи невідворот­ний кінець.

     Але нині в неї на щоках не­має навіть і натяку на сухот­ний рум'янець, вона ще не втра­тила голос. Вона безпосеред­ня і безтривожна, як щаслива дитина. Батько відчутно дра­тується тим, що вона запані­брата тримається з сільськими дівчатами. Усі ж вони — його колишні кріпачки; а сусідських поміщиків, вірнопідданих імпе­рії, Ма­рія шокує своїми республікан­ськими симпатіями і ризикова­ними висловлюваннями про політичні порядки в царській Росії.

   І батько Марії, і його сусіди вважають, що дів­чину вже безнадійно зіпсувала злополучна Франція, яка всіх робить безнадійними республі­канцями. Ось і Марія  забуває, хто вона і якого роду. Але дівчина не зрікається своїх поглядів, не прагне догодити поступливістю батькові і його друзям. Вона завжди пам’ятатиме про свою землю і якось напише в щоденнику:

 “ Я добре почуваю себе на батьківщині. Нема двозначності у становищі, можна ходити і дихати вільно.»

“Я знаю, що нічого не стану просити для себе, але для іншого я зробила би сотню низьких вчинків, так як ці вчинки вивищують.”        

“Немає більш приємнішого відчуття, як робити добро, яке не принесе вам ніякої вигоди.”

 “Моє життя – це праця. Неможливість працювати – що може бути страшнішим?”  - у цих словах вся Марія Башкирцева, життя якої у  мистецтві вічне.

Картини - шедеври Марії Башкирцевої:

Зустріч.

Весна.

 

Весна 

 

Жан і Жак

 

 

Comments:

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua