жінка в арміїДо війни  ми частенько дискутували про жінок в українській  армії. Чи потрібні  жінки в армії? Чи справді вони несуть службу не гірше  за чоловіків?
 
Якщо так, то чому так мало жінок –військовослужбовців  на керівних посадах в армії? Відомо, що приміром  у  2006 році жінки–офіцери складали  всього  2, 25 відсотки  від всього офіцерського складу ЗСУ.   Станом на сьогодні ситуація кардинально не змінилася.
 
Це при тому, що за останні 10 років українська армія  з кожним роком збільшувала кількість жінок – військовослужбовців, які  проходили службу за контрактом. Вже у 2012 році кожен п’ятий військовослужбовець в Україні був жінкою, а українська армія вважалася однією з найбільш фемінізованих (жіночних) у Європі. 
 
       Аналогічну тенденцію можна  було спостерігати й в інших країнах світу.  Наприклад, кількість жінок -військовослужбовців в арміях Північноатлантичного  альянсу за останні 5 років зросла в 10 разів і досягла нині чисельності понад  300 тис. осіб.  Якщо з кожним роком в арміях світу збільшується кількість жінок, які отримали найвищі військові звання та нагороди, то Україна такою динамікою похизуватися не може.  Наприклад в Збройних силах США сотні жінок- військовослужбовців  мають звання генерал, а в Україні лише з десяток жінок дослужилися до звання полковник, та й то медичної служби.
 
       Наявність жінок з вищими військовими званнями має не тільки статистичну значущість. Факт надання вищих офіцерських звань військовослужбовцям-жінкам демонструє те, що у них є можливість сходити на вершину військової кар'єри. Це важливий психологічний чинник для жінок в армії, яким необхідна самореалізація.
 
Стереотипи в армії
 
 
 Фемінізація збройних сил  викликала потребу в переоцінці колишніх уявлень про місце жінок та їх  ролі. Тема жінка на війні доволі дискусійна. Досі побутують  стереотипи про  те, що жінкам не місце на війні; що  захищати країну та охороняти слабших – це завдання  чоловіків. Більшість аргументів  тримаються на  твердженні, що жінки є фізично слабшими,  і не  ефективно діють у бойовій ситуації. 
 
Хоча численні дослідження переконливо свідчать, що, незважаючи на об'єктивну фізичну слабкість у порівнянні із чоловіками, жінки більш витривалі, тому при тривалих навантаженнях можуть, наприклад, довше залишатися на дистанції та продовжувати біг.  
 
Цікавами є дані соціологічного дослідження «Жінки в армії: за  і проти»,  яке було проведене вченим Ю.А.Калагіним  на базі Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба.  Респондентками були військовослужбовці-жінки. Аналіз результатів дослідження показав,  що серед військовослужбовців-жінок не поширені стереотипи про патріархальні погляди  щодо присутності жінок в армії. Але такі  стереотипи живуть в армійському середовищі.
 
Респондентки дослідження так окреслили головні труднощі військової служби: «… у військовому середовищі жінок, як військовослужбовців чоловіки  не сприймають взагалі; » , «…нас роблять слабкою  статтю, нам вбивають в голову, мовляв «ви не зможете робити того, що роблять чоловіки, писати папірці – ось ваша робота».
 
Можливо й тому в українському законодавстві існує ряд наказів, які забороняють жінкам – військовослужбовцям  заміщувати  визначені  посади.   Відповідно до наказу міністра оборони від 1994 року жінки не можуть бути командирами гармат, танків і бойових машин, мінерами, понтонерами й обіймати інші військові посади, пов’язані з надмірними навантаженнями на їх організм. 
 
   Відповідно до наказу Міністра оборони України № 46 «Про введення в дію Переліку посад офіцерського складу, на які можуть призначатися жінки, прийняті на військову службу за контрактом у добровільному порядку», жінки можуть бути призначені на такі посади: офіцер/психолог, офіцер/народознавець, офіцер з правового виховання, офіцер/психофізіолог, перекладач, старший начальник (помічник начальника) фінансової служби, старший (молодший) науковий співробітник, начальник аптеки, начальник лазарету (медпункту), начальник відділення поліклініки (санаторію, будинку відпочинку), старший ординатор і т.д і т.п. 
 
Звичайно, що такий однотипний  перелік посад для жінок – військовослужбовців, неодноразово  був визнаний  гендерними  експертками  як дискримінаційний. Жінки писали листи до керівництва Міністерства Оборони із відповідними зверненнями. І врешті для них стала доступною професія  штурмана. Але реальних змін в кадровій політиці ЗСУ по відношенню до жінок - військовослужбовців  не сталося.
 
Жінки в полоні
 
Надія Савченко в полоні 
 
Чудовим та яскравим прикладом недосконалості гендерних перетворень в українській армії  є історія снайперки та льотчиці Надії Савченко. Вона чотири рази намагалася вступити до Харківського університету Повітряних Сил.
 
"Її не приймали. Казали, ти – дівчина, виходь заміж, народжуй дітей. Вона вперто повторювала спроби поступити. В решті її відправили служити в армію, щоб побачити, на що вона здатна", - розповідала мати льотчиці в інтерв’ю ВВС.
Щоб  вступити  до Харківського університету повітряних сил їй було потрібно  отримати дозвіл особисто від міністра оборони України Анатолія Гриценка. І лише після втручання  Уповноваженого з прав людини з Надією Савченко  ЗСУ підписали контракт. 
 
Двічі її відраховували з університету з формулюванням «непридатна до вильотів як льотчик», але вона двічі поновлювалася і 2009 року таки закінчила університет— вже не як льотчик-винищувач, а як штурман. Хоча штурманську справу вона вивчала по класу реактивного бомбардувальника Су-24, однак наприкінці навчання її спрямували на іншу машину — вертоліт Мі-24.
 
Коли розпочалися військові дії на сході України, Надія Савченко була однією з перших, хто опинився у зоні АТО. Згодом, як відомо,  вона потрапила в полон.  І лише тоді громадськість звернула увагу на тернистий  шлях жінки-військовослужбовця до своєї мрії – бути пілотом. 
 
 Історія з полоном Надії Савченко нагадала про стару невирішену проблему в національному законодавстві щодо  правового становища жінок – військовополонених. Міжнародне гуманітарне право, зокрема III Женевська Конвенція про поводження з військовополоненими  та I і II Додаткові протоколи 1977 р., які ратифіковані Україною,  надають  жінкам  - полонянкам лише мінімум захисту. 
 
На жаль, в українському законодавстві майже відсутні норми про поводження з жінками – військовополоненими в період збройних конфліктів. Не враховані особливі категорії полонених, не розроблені правила обміну жінок –полонянок та їх звільнення воюючими сторонами.
 
Потребує вдосконалення й міжнародне право, оскільки ст. 14 III Женевської Конвенції  декларує, що «до жінок – військовополонених слід відноситись з усією повагою відповідно до їх статі», але при цьому Конвенція не містить юридичного визначення цієї особливої поваги. Також існує прогалина щодо смертної кари для жінок, які перебувають в полоні. Смертний вирок не можна виносити  полоненим вагітним жінкам та тим, які мають малих дітей. Але подібна норма для жінок – військовополонених досі неприйнята. 
 
Перспективи
 
 
Зараз в Україні війна і ми бачимо, що всі стереотипи, які стосувалися жінок в армії, так чи інакше  впливають  на  вирішення військового конфлікту.  Характер сучасних військових конфліктів  докорінно змінився з часів Другої світової війни. Стало зрозумілим, що кількість м’язів не відіграє значущу роль на полі бою.  Що перемога може бути забезпечена не лише наявністю великої кількості військової сили та техніки. І аж ніяк не можу бути забезпечена виключно за рахунок чоловіків – військових.
 
Нині найбільші шанси на перемогу мають ті країни, які володіють наукоємними видами зброї, мають фаховий особовий склад  збройних сил  та бездоганну  тактику військових дій.  До того ж, як засвідчила війна,  в ЗСУ є величезна потреба у  відповідальних, сміливих  та чесних  керівниках військових підрозділів. Нерідкісні  історії про зрадників –командирів, які кидали своїх підлеглих напризволяще на полі бою, наводить на думку, що гендерна  політика у ЗСУ  має бути обов’язково переглянута.  
 
До уваги мають бути взяті ті факти, що  процент порушень військової дисципліни або злочинів в ЗСУ, скоєних жінками-військовослужбовцями  завжди був мінімальний. Має бути враховано той факт, що нині на сході України велика кількість жінок,  які допомагають  військовим і готові взяти зброю до рук, але не мають на те спеціальної підготовки. Врешті, не завадить ознайомитися з соціологічними  дослідженнями проведеними за останні 10 років. А вони  свідчать, що саме жінки-військовослужбовці найбільш старанно виконують службові обов'язки, більш уважні, відповідальніші та не поступаються професіоналізмом чоловікам.
 
Надія Савченко чи не єдина, хто змогла піти проти системи. Решта жінок просто не знайшли сили подолати бар’єр, який армія ставить перед ними. Але зважаючи на той факт, що  з кожним роком кількість війн у світі не зменшується, а збільшується, питання участі жінок  у військових діях неминуче буде актуалізуватися. І лише від держави, яка контролюватиме реформування ЗСУ, де на посади  призначатимуть  не за принципом гендерних стереотипів, а за принципом професіоналізму, залежить в якості кого виступатимуть жінки під час збройних конфліктів: чи будуть вони  пасивними спостерігачами, чи стануть  жертвами  насилля,  чи достойно  захищатимуть  країну. 
 

Comments:

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua