Щоденник неправильної вчительки

   Немає такої шанованої людини у світі після матері та батька, як перша вчителька. Вічний ідеал, кумир, приклад. Хочемо ми того чи ні, образ першої вчительки назавжди закарбований  у наше серце. І крізь роки,  спогади про перші шкільні роки яскраві та зворушливі.

    Але ми не знаємо нічого про думки та відчуття  вчителя, що бачив кожного з нас наскрізь. Ми могли тільки здогадуватися, що думає вчителька про нас. Це  завжди було табу і сьогодні ми відкриємо його через щоденник талановитої авторки – Марини Павленко, що сама пройшла шлях першої  вчительки. У щоденнику не має жодного вигаданого рядка, тому радимо прочитати його до кінця.

 МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПЕРШОКВІТНЕВЕ МОЄ ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ (скорочено)

  До закінчення інституту лишалося два-три місяці. Пора було напитувати собі роботу. А тут саме школа №*** підшукувала вчительку для другого класу. Роздумувати? Вагатися? Ні, тільки згоджуватись! І то — негайно! Мені, спасибі, пішли назустріч: дозволили поєднати навчання з роботою. А ще — сім'я, манюня донечка...Нізащо не пережила б такого вдруге. Тоді ж навіть диплом отримала з відзнакою!

 5.04.96, п'ятниця

Перший, неймовірно тяжкий тиждень у школі минув. Аж не віриться: невже минув? Я так чекала п'ятниці! Думала: якщо дочекаюсь, то поважатиму себе. Дочекалась. Мій педагогічний стаж — один тиждень. І я себе вже поважаю.

...Мені пророкували: не витримаю. Від цього класу дві вчительки відмовились. «Виженуть з ганьбою, з тріском, згадаєш мої слова», — шепотілося за спиною і недобрими поглядами посилалося мені вслід.
«Усе може статися, — виправдовувалась я перед собою і перед ними, — але вибирати не доводиться!»
Першого квітня писали міні-диктант. «Перше квітня — день розігрувань, — диктувала я. — Святкують його ще з сивої давнини...»
— Я не буду писати! — кидає ручку й падає на парту Олег.
— Не можна обманювати людей!
Не звертаю уваги. Попереджена: Олег — великий «скандаліст».
«Особливо популярний він у Данії, Швеції, Норвегії, — мужньо продовжувала я. — А в Англії.»
Раптом хтось чимось (навмисне чи ні)  зачепив Ярослава — найтовщого в класі. З брутальною лайкою хлопчик збирає свої книжки і вискакує за двері.
Про Ярослава мені не казали нічого, але все й так зрозуміло: його з класом не мирять саме габарити.
Директор не любить, коли учні під час уроків блукають — цього я начулася! Кидаю все й біжу навздогін:
— Вернися!
— Вони за мене краще пишуть! — несподівано викрикує.
— Але ж ти... але ж ти дуже гарно читаєш! Як ніхто в класі!
Подіяло: хлопець милостиво повернувся на місце.
А ми вже пишемо твір-мініатюру: «Побрехенька». Діти, схоже, не звикли до такого і чого лиш не понаписували!..
Додому йшла в сльозах, розмазуючи по обличчі залишки інститутських методик та педагогічних теорій і рожеві патьоки оптимістичних ілюзій.
— Це в нас уже третя вчителька на «іспитанії»! — гупали в голові слова котрогось із другокласників.
 
******
Урок української мови відвідала Завуч. Ба ні — пані Завучка!
Після уроку її зауваженнями я списала дві сторінки. А стільки ж готувалась!..
— Скажіть, будь ласка, найголовніше, — питаю насамкінець, — чи був ще коли-небудь у когось такий страшний урок, як у мене щойно? — і сльози непроханим водоспадом канули мені з очей.
— Чому ж? У вас був непоганий урок! А сльози... Перші п'ять років я теж плакала, а тепер ось — відмінник народної освіти!
Не вельми втішена, виходжу в коридор. Куди сховати заплакані очі? Це ж усі вчителі з мене глузують!
«Учителі! — на повний голос вигукую мовчки. — Ви, такі зараз ідеальні, спокійні, само-впевнені... Скажіть, чи було й з вами таке? Отакі перші дні, отакі перші уроки, отаке страхіття?!.»
Не відповідає ніхто.
 
*****
— З усіх учительок, що в нас були, теперішня найкраща! — витираючи дошку, розказує комусь Іра.
А я ж їй «трійку» поставила!
Тим цінніша для мене її маленька (чи велика?) похвала!
Але після уроків — ще й інститут. На кафедрі під час заняття, поки студенти малюють, викладачі ріжуться в шахи й бурчать на життя.
«Ви! Ледацюги! — вигукую в душі. — Хоч день хтось із вас працював у школі? Отакі з нас і вчителі, як із вас викладачі!»
Шкода, що не ставлять пам'ятників ... тижням. А то б я йому поставила - першому своєму Вчительському Тижневі!
 
21.04
    Другий був кращий. Дихнуло навіть сірими буднями. У щільному розпорядку шкільного дня не залишилося місця для свіжих думок, ні часу, щоб розслабитись. Хіба що на мить піднімеш очі до неба й прошепочеш: "О, Господи!"…
Отож у четвер на позакласному читанні беру крейду й кумедними кривульками виводжу на всю дошку назву теми: «Смішні історії». А поруч малюю шалапутку Малу Бабу Ягу з однойменної казки Пройслера.
— О, наша вчителька — художниця!.. —-прокотилося по рядах.
Тут саме заходить пані Завучка.
— Гляньте, гляньте! Наша Дарина Іванівна сама! Сама намалювала! Це Мала Баба Яга, але наша вчителька намалювала її сама! От яка в нас учителька!..
Після уроку математики начальницькі зауваження вислухала вже без сліз.
Ростемо ж ми, гей?
 
******
На сімнадцяту — батьківські збори. Батьки в цьому класі, як мене остерігали, навіть за учнів куди страшніші! Вбираю найсимпатичнішу кофточку та найприємнішу усмішку. Про дітей намагаюсь розповідати з гумором. Усі регочуть, аж падають. Прошу допомоги, бо що ж я без батьків? Натякаю, що не збираюсь конкурувати з попередніми вчительками, хоч працювати - старатимусь. При цьому здалося мені, дехто хотів заперечити, але я повернула розмову на інше.
Розійшлися в доброму настрої.
 
*****
— Пишімо дату!
Але... Який жах: слово «шістнадцять» з буквою «т» в першому складі? Чи без? Гортаю зошити з попередніми записами — ніде ніякої підказки!
— То як же, діти, пишемо? (Як? Як?) От і неправильно: треба без «т»! Чому? (Справді, чому?) Бо в нашій мові в таких словах відбувається так зване спрощення: щастя — щасливий, шість — шіснадцять!
Переконала: всі написали «спрощено». Та я все одно сумнівалась! Удома розгортаю словники один за одним, а вони — як змовились: «шістнадцять» і тільки! Як же свою помилку тепер визнати?
 
*******
Якийсь київський театр привіз «Трьох поросят». Мушу йти з дітьми на виставу. Мені хоч плач: коли тепер зошити перевірю? Ще й вистава така собі. Але то для мене. А для дітей...
— Там Вовк, не йди туди, Нуф-Нуф! — аж здригався в розпачі малолітній глядацькии зал.
— До мене, Ніф-Ніфе! — рятували глядачі нетямуще порося.
Коли ж Вовк необачно збіг зі сцени, його мало не розтерзали!..
О, наївне моє дитинство, де ти?..
 
******
Побувала на уроці в своєї молодої, та вже уславленої колеги. Сиділа й пристосовувала по-чуте-побачене до свого класу. Все-таки починати найкраще з першого класу, а не як я.
Проте саме на цьому уроці перестало мені муляти злощасне «шіснадцять». Це коли діти під учительчину диктовку записали : «В церкві Дзвонять калакала».
Еге, та я не єдина така неграмотна!
 
******
Мене покликали до пані Завучки. Що сталось? У кабінеті за материною спиною стояв мій Олег. Та ще й чогось ображений такий!
— Розповідай, Олежику, те, що ти мені розповів, — ніжно проказала мама.
— Ну, що? — почав хлопець. — Вона (це про мене!) говорила, ніби я бомж, ніби я ніщий, ну, і вообше. Тепер мені навіть на люди показуватися стидно!
Я оніміла. Та і як на таку відверту брехню Реагувати? Хто повірить, що я взагалі таких слів, як «бомж», тим паче «ніщий», ніколи не вживаю? І що саме на бідності ніколи в класі не наголошувала — ще б чого?!
Сцена була настільки безглуздою, що ледве «дограли» її до кінця.
Виходячи, пані Завучка (теж — по-материнськи!) натякнула, що «отаке воно собі нічого не поробиш». Головне — вдавати, мовби нічого не сталося.
«Взяти б тебе за шкірку та об стіну головою!» — пульсувала в мені не вельми педагогічна думка щодо Олега.
Але я «вдавала», мовби нічого не сталося. Та ні читати їм казки, ні малювати на дошці Малу Бабу Ягу мені вже не хотілося.
 
******
Приходила Олегова мама. Перепрошувала:
— Це я сама обізвала сина бомжем і ніщим, щоб закликати до дисципліни! Ви вже не сердьтесь, будь ласка!
— З вас буде вчителька! — такий висновок зірвався з уст пані Завучки після чергових відвідин мого уроку.
— Я тут під дверима трохи послухала Ваш урок! — похвалилась одна з моїх «доброзичливиць» (вона добре знала мій клас і найголосніше кричала, щоб мені його не довіряли). — Ви знаєте ...Тиша така! Молодець, дали з ними раду!
— О, це ви самі таке гарне вишили? — чую комплімент від самого Директора.
— Ви такі гарні сьогодні! - так інколи відповідають на моє «Доброго ранку!» діти. Взути каблуки, трохи підмалюватись — і їм нічого більше не треба.
...Але коли бачать мене поза школою, назустріч не біжать. Як мали б до улюбленої вчительки бігти.
 
******
Нарешті заявився на урок сам Директор.
Підготувала і цікаві повідомлення, і картки, і детальний конспект, а проводила природознавство неначе в іншій реальності, від чувала, що діти поводяться не зовсім так, але, як уві сні, не могла змінити нічого. Адже мій клас Директора в себе на уроках не бачив ні разу. Для дітей він був звичайним і зовсім не страшним лисим дідусем в окулярах.
Для мене ж це означало крах.
Отже, на уроці:
— Не було елементарної дисципліни!
— І куди ви спішите? За все підряд хапаєтесь, а пуття немає!
— Немає конкретності!
— Немає наочності!
— Признатися, не чекав од вас такого!
— Оцінок наставлено через край!
— Правда, хоч був аналіз відповідей! Та ще ото народний календар... Цікаво придумали, хай би собі був.
— Ідіть, Дарино Іванівно, до побачення! І пам'ятайте: ми тут, щоб учити вас, а не щоб лякати! З вас іще буде вчителька!
Ні! Ні! Ні! Не буде, мабуть, з мене вчительки! Стараюсь, а нічого не виходить!
 
26.05.
Людоньки, вони бігли! Бігли, бігли до мене, побачивши на вулиці! Дві учениці! З радісними криками!
Вони бігли до мене! Бігли! Бігли!
А в школі — як у школі. То мене сварять (причому перед дітьми!): «Чому не чергуєте в перерві?» То вже я на дітей сварюсь: «Бачите, вами незадоволені, як ви до уроку готуєтесь."
— Директор, відвідавши ваше природознавство, сказав: «Не буде дисципліни — позбавлю її роботи!» — пригрожує пані Зав) Бідолашна, вона вже й згадати боїться, що колись на моїх уроках посміла знаходити позитивне!
— Учись краще, бо тебе не переведу наступного класу! — це вже я погрожую комусь із малих ледацюжок.
Так і живемо.
 
 ******
— А чому в мене «два» з самостійної?! Олегів голос повен праведного гніву.
— Що заробив, те й маєш! — намагаюся бути незворушною.
— А я з вікна викинусь!
— Якщо клепки не вистачає, то — будь-ласка! — ледве тамую роздратування.
Не встигла оком змигнути, як у розчиненому навстіж вікні тільки спина майнула! Кінцівки мої з жаху потерпли, а серце на якусь мить перестало битися. От і все!..
Самими очима наказала двом хлопчакам перших парт мчати донизу. А сама, долаючи смертельний переляк, виглянула з другого поверху.
...Стоїть, «герой», живий  - здоровий. Обтрушується.
Однокласники сміються: «Таки довів, що клепки не має!»
...У якому посібнику знайти розв'язок подібної ситуації?..
Тепер уже щоранку вони (діти) радо біжать мені назустріч. А найперший серед них — оте брехло, отой Олег! Він же найпершим і дисципліну порушує!
 
****
Урок відвідала група студентів з викладачкою психології. Не набагато від мене старшою, до речі.
Сидить, записує. Недоліки занотовує. Хоч сама в школі не працювала ні дня.
— Ти відєла етіх студєнтов? Второй курс! — ділиться на перерві своїми страхіттями.
— Ти бачила цих учнів? Другий клас! — у тон їй відповідаю.
Що складніше: другий курс чи другий клас?
Але, спасибі, учні перед студентами старались. І сиділи, як миші. Воно і я була спокійна: пішов на користь урок природознавства!
 
****
Щоб глибше пізнати учнів, запропонувала твір: «Ніхто не знає, що я...» Олег і тут мене спантеличив: «Я впустив у клітку з пташкою кота, — «смакує» хлопець у творі. — Кіт з'їв пташку, а батькам я сказав, що виміняв її у хлопців за те, щоб не били мене...»
Перевіряла і ніби знову бачила себе в кабінеті пані Завучки. Схотіла щирості? Тішся тепер!
Але яку ж поставити оцінку?
В інституті — заліки, екзамени. Ще на кілька годин скоротила нічний сон.
— Бог ти мой! Ти же била лучшая студентка за всьо сущєствованіє пєдінстітута! На што перевелась! — і ставлять... «5».
Це вже було над мої сили!
У школі — ремонт. Його, звісно, робила я - разом з матерями. А ще збори, педради, оцінки, звіти...
То чи диво, що день останнього дзвінка видався найщасливішим?
А може, й тому найщасливішим, що «мої» мами втнули, як я дізналась, ось яку штуку: пішли до Директора і просили, щоб у їхньому клас, вчительку не міняли. Як я зрозуміла навіть назвали мене «висококваліфікованим спеціалістом».
Що відповів Директор — не знаю. Та важливіше, мабуть, інше: чогось таки домоглася!
Оберемок подарованих квітів несла додому з переконанням: для вчителя щасливішого дня бути просто не може!
 
20.10.
Отже, я — керівник З-А класу. Тобто в тих самих дітей, що й торік.
Тих самих? Трохи вони змінилися. Колеги твердили, що за літо розледащіють. Ні, наче. Навпаки, вчаться навіть охочіше! Ми звикли й притерлись одне до одного.
Справді?
Ну, Олег, наприклад, більше не падає на парту, коли щось не по його, і не вилітає з вікна другого поверху, коли з контрольної погана оцінка. А от огризатись не перестав. І до однокласників, і до мене. Тільки часто хворіє. Коли провідала, мама не без гіркоти сказала: ніхто з однокласників не заходив. Обережно перенесла цей докір у клас. Що ж у відповідь?
— Бо вредний! Б'ється, всіх обзиває... Не хочемо до нього йти!
Я їм про дружбу, про взаєморозуміння... Та навряд чи переконала: на місці дітей і я не пішла б. Нізащо!
Я так його й не полюбила.
 
****
Взяла на урок малу донечку. Ах, скільки було в класі радості! В один мент перед нею з'явилась гора цукерок, печива, олівців! Хоч на уроці й панувала підозріло-ідеальна тиша, а відчувалось, одначе, що всі нишком спостерігають за малою. Вона ж собі малювала на дошці крейдою: для дворічної дитини заняття нове й цікаве. Але коли вона ще й прокоментувала: «Мамусенько. бачиш, я писяю (пишу)», то я мало під парту не сховалась, а клас вибухнув реготом.
 
****
29.10.
Оце-то новина: Олег виїжджає!
І просто новина: в однієї з ненайздібніших учениць (кажучи м'яко) народився братик. Її мама за час вагітності ні разу чарки від себе не відсувала й коли б хоч день була тверезою.
А комусь доведеться вчити її синочка...
Основні «рецензії» на мої уроки з боку пані Завучки:
— Урок поганенький!
— Діти слабенькі!
— Урок методично невірний (себто неправильний)!
Усе це сприймаю вже звично, як «Добрий день!»
Хоч раніше плакала!
 
******
Чемно попросилася на урок до пані Завучки.
— Тільки цей клас у мене слабенький (які ж тоді класи в її розумінні не слабенькії), і ви побачите, що у відмінках вони орієнтуються не дуже... — ніби аж виправдовувалася жінка, яка, до слова, на до-обрих п'ять хвилин ще й спізнилася!
...Ну, що сказати. Ото є прислів'я: «Хвалилася синиця запалити море». Ні, багато було повчального, але... Не така вже й висока дисципліна, невиправлені помилки у визначенні відмінків, мовний суржик... — і я вмію критикувати! Звичайно, подумки.
— Велике спасибі! — уголос промовила.
У відповідь же вислухала семихвилинну лекцію-повчання про те, де б на її місці помилок могла наробити я.
— Учіться! — закінчила пані Завучка вже при моїх учнях. — А то у вас усе ще не так!
Як мовиться — приїхали!.. Мабуть, недарма кажуть про надміру заповзятливих учительок: «Учителяться!»
 
25.11.
Свято Осіннього Іменинника. Сталося так, що й відкласти було годі, й готуватись ніколи: всього один день!
Ярослав, і так не надто охайний, прийшов, зашнурований у куртку по самі вуха: «Мені холодно». А йому — на святі програму вести!
— Що ж, — зітхаю, — коли змерз, то не роздягайся.
Та після першого уроку по класу прокотилось обурене:
— Він куртки не скидає, бо прийшов у краватці!
— Чому ж ми боїмося показати себе гарними? — кажу. — Чому хизуємось поганим, а не хорошим, Ярославе?
Умовляти не довелось: куртка відразу опинилась на вішаку, а Ярослав постав перед нами в довжелезній та широченній, із біло-синьою смужкою, краватці. Ясно, що з «батькового плеча»!
В повітрі зависла небезпечна сміховибухова тиша. Але — о щастя! — вголос не засміявся ніхто (я теж!), і хлопець гордовито сів за парту.
Свято провів блискуче. Всі були настільки захоплені, що краватку забули геть-чисто.
Лиш мама шепнула невдоволено: «Казала йому: светра візьми!» — «Ні, тільки з краваткою, бо я ж програму веду!»
— Нічого! — відповідаю. — Усе — як і мало бути! Чудово!
 
****
Що робити з нестандартними двієчниками? От Сашко. Вже як надряпає своїм страхітливим почерком! А помилок! А що вже усно!
— Якого роду слово «вікно»?
Думав, думав. Тоді:
— Е-е... ну...як його... Ага: дитячий рід!
— Ставте йому «З» й по всьому! Він дурний! — пані Завучка не сприймає заперечень. — З таким почерком і такими помилками!...
...А він же на уроки читання найцікавіші ілюстрації приносить. А який спостережливий, скільки прислів'їв знає!.. Тільки от читає...
Високий, не по літах серйозний і відповідальний (завжди мамі скаже: «Тобі важко, нехай понесу я!..»), Сашко викликає незмінну симпатію, але ж вічно між «трійкою» і «двійкою».
Хоч раз би йому «4» поставити!
 
****
 
Оповідання із "Читанки" дітьми сприймаються загалом дуже добре. Особливо - зі щасливими кінцями. Тоді й самі такі щасливі!
За прикладом Дениска з Гуцалового оповідання "Перебите крило" теж спитала в дітей:
— А ви? Маєте за душею якісь негарні вчинки — "гріхи"?
Опустили голови: мали!
— У мене, — почав Ярослав, - є двоюрідний братик двох років. Він часом такий вередливий! І тоді... тоді я лупцюю його!
— А я, — затнулась Юля, — я... Ну, в мене «гріхів» мало. Ото тільки... ненароком наступила на ногу своїй сестричці...
— Поганий вчинок, — усміхаюсь, — це коли нароком!
— Ага, ну, тоді ось... Я... Я ту ж.саму сестричку якогось разу... навмисне по лиці долонею... Ну, вдарила тобто...
— А ми, — підводиться Сашко, — з одним хлопцем стояли на горбі. Він, здалося мені, хотів мене зіпхнути, а я взяв та й зіпхнув його!..
Іще про відкриті уроки. От була на одному — на математиці: вищий пілотаж! Скільки ж треба готуватися! Скільки не погуляти зі своєю дитиною, не прибрати в квартирі, не зварити, не випрати, — щоб тільки досягти аж такої майстерності!
Ні, це неможливо!
 
29.12.
— Мені мама каже переводитись у сильніший клас, а я й не подумаю! Нам тут усім разом так добре! — каже відмінниця Ніна.
— Це правда! Наш клас — найкращий! — підхоплює невиправна двієчниця Оленка.
А від Ганнусі чую:
— Головна різниця на нашу користь — що в них нема такої вчительки, як у нас.
Діти схвально загули, і було нам разом і радісно, і затишно.
 
4.02.97.
Але пані Завучка припасла для мене дещо інакший новорічний «презент»:
— Мене (і Директора!) непокоїть, що у вас аж надто висока успішність! Доведеться провести нові контрольні, бо ваші оцінки явно завищені!
Вона кричала на мене й далі (хто їй перед цим зіпсував настрій?): і за те, що на педраді сіла далеко від "своїх" (деякі. одначе, так і не стали для мене "своїми"), і за те, що класний журнал на перевірку здала зарано, і ... А тоді раптом чомусь пересмикнулася в усмішці й закінчила привітно: "Ну, ви ж розумієте Дарино Іванівно!"
Ті зауваження поступово зблякли тільки з початком третьої чверті. Тим більше, деяке «завищення» оцінок себе виправдовувало;
— Ой, — хвалиться Сашкова мама, — раніше до книжки сина бучком гонила, а це всі канікули сам читає! «Четвірка» його окрилила!
— Чому так? — філософствує Марійка. — На канікулах до школи наче й не хотілось, а тепер зі школи додому не хочеться?
— Боже, мій Віталик до школи рветься! — журиться інша мама. — А лікарняного не закривають.
 
*****
От і обіцяна контрольна «згори». Еге, з таким диктантом і в експериментальному класі можна сказати, що всі оцінки — завищені! Аж три «двійки» і тільки дві «п'ятірки»!
— Ну, Дарино Іванівно, такого я ще не бачила: щоб така молода вчителька, а не вміла нічого і нічого вчитися не хотіла!
Всі погляди в учительській — на мене. Чи виправдовуватись? І чим? Яким безглуздям видалось усе те, що так натхненно готувалося на сьогодні! І оті виписки про наших прадавніх богів, і отой смішний диктант, і ота задача на дроби з тортом...
 
*****
— Учора після уроків зазираю до класу, — гнівно вичитує колись ляклива Оленка, — і що бачу? Дарина Іванівна збирає в нас під партами наше сміття! Доки ж це вона має після нас прибирати?!
У класі — винувате мовчання.
 
****
Знову контрольна «згори» — вже з математики. Пані Завучка, як досвідчений педагог, смикає мною при дітях, мов дресированим цуциком: «Зробіть те! Зробіть інше! Пишіть! Та не там!» По суті, вона, а не я проводила контрольну. Тільки чом же не за методою, котру затовкала у мою голову? Чи для «відмінників» те не писане?
— Дарино Іванівно, у цих дітей ви більше року (ну, якщо по правді, то не більше, а менше!), а так нічому й не змогли навчити! Пишіть аналіз контрольних! І зазначте: не підтвердили своїх оцінок за чверть такі-то й такі-то!
— Ні, такого ще не бачила! — це в учительській. — Ви, як ніхто, повинні вчитися в інших молодих учителів!
— Але будемо працювати, правда? — з по-материнськи теплою, аж липкою, усмішкою закінчила наставниця і вийшла.
 
*****
 
Забігаю на хвильку до вчительської — по ключ. Від пані Завучки відразу чую:
— Ви чому це, Дарино Іванівно, не вітаєтесь?
— Я віталась. Але, мабуть, неголосно? Вибачте, виправлюсь!
— Ото ж то і є, що неголосно! А дехто каже, що ви й зовсім до людей не вітаєтесь!
— Боже збав, — кажу, — не було такого! Але буду голосніше. Зараз навіть потренуюсь, — жартую. — Добрий день!
Уся вчительська з інтересом стежить за нашою балачкою. Котрась із учительок теж підключається:
— От-от, я думала, що вона ніколи не здоровкається!
— Бачите? — переможно до мене пані Завучка.
Мовчки виходжу. Настрій зіпсовано. Може, навмисне? Стільки злості в кожному слові! Я ж віталась до них! А якби навіть ні? Та мені й на думку не спало б — чіплятися тільки за те, що хтось не вітається!
 
*****
Інша «кумедія» — на художній праці. Аплікація: «Морське дно». Спочатку — цікаві повідомлення про риб, тоді — кілька смужечок водоростей наклеюються на синє тло. А потім:
— Усі заплющіть очі, бо заглиблюємось на дно океану! Покладіть голови на парти. І не відкривайте ротів, бо наковтаєтесь води!
Тільки-но діти це зробили, непомітно вмикаю магнітофон. Розповідаю:
— На дні дуже-дуже темно. Аж тут зблиснула риба-«ліхтарик» і...
З магнітофона полилася така світла й така загадкова мелодія, що всі мимоволі здригнулись, не розплющуючи очей. Поки тривають «мандри на дно, тихенько вкладаю в прорізи на синьому картоні заздалегідь вирізаних рибок — одній. Коли ж дозволила підняти голови — на папері готова «аплікація». Всі тільки ахнули.
Але дехто настільки вжився в «образ» що «випірнувши», спрагло ковтав повітря і від напруження не бачив нічого.
Хай йому грець: мало дітей не потопила!
 
12.03.
Поставили народну казку «Як Микола був коровою». «Артисти», вимуштровані до знемоги, зіграли, здається, бездоганно! Принаймні зауважень я не почула.
Відбулося також Свято пісні.
І день Зимового Іменинника
І...
Готуєш усе це тижнями, а на сцені воно триває лічені хвилини.
Хіба це справедливо?
Знову контрольна з математики. І знову в присутності пані Завучки (звідкіля й довідалась?).
Я помітила: тільки вона заговорить до кого (це здебільшого високопедагогічне: «І куди ти ліпиш?!», «Що ти мазюкаєш?!.»), то діти часто плачуть. А від моїх зауважень — ніколи.
Може, я надто їх розпестила?..
 
3.04.
 
Останнім часом нерідко заміняла колег в інших класах. Боже, небо й земля! Цілковито інша атмосфера, а діти... Розумію, що ми чужі, але оте нездорове кихкотіння, коли з тексту звучали слова «поцілую», «кохання»... Слова-табу?
У нас нормально сприймалися!
Перед святом Весняного Іменинника (іменинниками, як на замовлення, виявилися три гарні дівчинки) я під великим секретом запропонувала хлопцям організувати сюрприз: вручаючи квіти й листівки, нехай кожен ще й урочисто поцілує іменинницю в щічку. Ті тільки густо почервоніли, але — погодились.
І який же зворушливий це мало вигляд, які задоволені були мами, не кажучи вже про самих імениннинь! А насмішки — та ради Бога!
Аж сумно: в наступному класі дітей потасують, змішають з іншими дітьми і., почнеться!
 
24.05.
На моєму столі — півонії. Їхній запах завжди додавав мені сили і сповнював чеканням чогось хорошого.
Може, чеканням літа? Бо ж скільки втоми набралося! Та ще в нашій школі, де, кажуть, «рік за п'ять іде...»
На останніх уроках читали «Лісову пісню» Лесі Українки. Цим і для себе свято робила. Розвішавши на всю дошку свої малюнки-ілюстрації, почала. Усе підряд читала! Спробувала б щось пропустити — негайно «засікли» б!.. Дзвінок на перерву, а мені: «Читайте далі!»
Дівчата мліли то від щастя, то від горя, а хлопців заворожили забави лісової сили.
— Боже, ця Леся Українка так цікаво пише! — зауважила Марійка. — І «Біда навчить», і «Конвалія» були цікавими, а тепер — ще й «Лісова пісня»!
От і добре. Бо звідки знати, як сприйматиметься вона у старших класах?..
 
****
Ішла забирати свою доню з дитсадка, а за мною ледь не всі третьокласники ув'язались. Хлопчики хвацько долали іграшкові «перепони» в подвір'ї дитсадка, а дівчатка очима розшукували Настусю.
— Он вона!
— Ні Настуся має бути гарнішою!
— Ні-ні, не ця, бо Настуся ж краща!
Верталася з купою дітей, серед яких і Настуся виборювала собі місце коло «мами Іванівни».
Батьки влаштували солодкий стіл. Діти як понаймалися: навперебій підкидали в мою та Настусину тарілки всякі лакітки. Тоді витягли мене танцювати. "Парубки" дівчаток запрошували. До мене час від часу тільки підбігали:
Дарино Іванівно, а Сашко підняв Ганнусю на руках!
Ой, а Юрко хотів мене поцілувати! Панувала атмосфера суцільної дружби. Вочевидь, перед розлукою.
Доня забагла додому й тягла мене за рукав. Де там: нас неодмінно відвезуть машиною! Хоч нам дороги — якихось два провулочки!
До машини проводили гуртом. Ярославо-ва мати розказувала, що її син учора цілий вечір проплакав — так не хотів з учителькою розлучатися.
— Нехай ці хвилини, Дарино Іванівно, стануть для вас найпам'ятнішими! — казали дівчатка.
      Потім я, ніби вже і не я, а справжня кінозірка, поволі «відпливала» в машині, а дорогою вслід бігли й бігли мої учні. Бігли, махали руками, щось вигукували...
Найдовше тримався товстенький Ярослав, що його на фізкультурі за просто так і підстрибнути не змусиш.
Біг, біг, біг, поки, врешті, не відстав і він...

Comments:

Схожі дописи

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...