Жіноча поезія, яка надихає

  Поезія Галини Гордасевич здебільшого присвячена жінці, її почуттям та емоціям. 

Хто така жінка? Це – загадка, яку постійно намагаються відгадати поети, художники, скульптори та інші митці. Але все марно, бо  жінка – це вічна таємниця!

Недаремно жінку порівнюють з птахом Фенікс: вона  згорає, щоб тут же відродитись заново і знову кинутись у всеспопеляюче полум'я пристрасті, що зветься – Кохання!

Збірка поезії Галини Гордасевич «Сонце, вітер і жінка»  - це вірші про  кохання, і спогади, і  мрії – без яких життя було б позбавленим сенсу.

   Авторка віршів -  Галина Гордасевич у 16 років була арештована та засуджена на 10 років таборів «за антирадянську агітацію».

 Однак, її поезія позбавлена будь – яких політичних чи особистісних образ, ненависті та звинувачень. Навпаки, її  вірші промовляють коханням, весною, почуттями.

Це поезія про сучасну жінку, якій доводиться багато працювати, терпіти, чекати, але навіть у вирі щоденних проблем, душа та краса жінки залишається незбагненно чистою, світлою, прекрасною.

 

*******

Я буду, любий,
ідеальною дружиною.
Прийдеш з роботи –
тебе на порозі зустріну я,
свіжі квіти поставлю:
тобі на столі,
борщ смачний приготую,
все зроблю,
як і слід.

Як за шторами стихнуть
міста вечірнього звуки,
ти, як завжди, закохано
візьмеш мене на руки.
Будуть ночі у щасті
і в радості дні,
і здається: чого б ще
бажати мені?
Тільки трапиться так,
що вранці я встану,
а крізь вікна влітатиме
вітер весняний.
Буде березень ранній,
сіренький, тривожний.
Я відчую,
що далі так жити
не можна.
Я обід не зготую.
Весь день протиняюсь.
Я відчую в душі,
що нестримно міняюсь.
Ти повернешся пізно,
звичайно, знудьгований,
тільки вітром весняним
в уста поцілований,
посміхнешся безжурно:
– Здається, ми плачемо? –
Але я подивлюся
очима незрячими,
легким рухом з дороги
тебе відведу,
двері в ніч відчиню –
і піду.

 ******

Я тобі не сестра, не мати,
Просто так – випадкова стрічна.
Та повік мене будеш в душі тримати:
Я – любов твоя вічна.

Пройдені роки. Друзі. Сім'я.
Рідна хата. Робота звична.
Та встаю понад всім тільки я, тільки я!
Я – любов твоя вічна.

Не в церкві. Не в загсі. Без свідків.
Я з тобою вітром повінчана.
Куди воно нас заведе?
Прийшло звідки?
Я – любов твоя вічна.

******

Надривається жінка під торбами,
Розривається жінка між чергами.
... А кажуть, слід бути гордими!
... А кажуть, слід бути чемними!
А жінка рахує ті гривні,
Як вижити, думає жінка.
Обступили проблеми противні,
Набухає на скроні жилка.
А діти, хоча й не голодні,
Але кривлять губи над юшкою.
Чоловік знов прийде сьогодні
Не «під мухою», то «під мушкою».
Йому що! Він на жінку надіється!
Його клопоти йдуть за водою.
Що ж воно з вами, жінко, діється?
Ви ж колись були молодою,
Ви ж були казково прегарною,
Обіцяв на руках носити,
А тепер було б справою марною,
Щоб за хлібом пішов, попросити.
На роботі своя морока:
Зазирає в вічі скорочення.
Б'ється жіночка кароока,
Тяжко змучена, заморочена.
Поможи їй з глибин історії
Хоч ти, матінко Берегине,
І тоді в піднебеснім просторі
Україна не вмре, не загине.
І наповнює море краплина,
Сходить сонце в небеснім склепінні.
Постає велика Вкраїна
На великім жіночім терпінні.

*****

Знов нижу я рядки літер
У тривозі осінньої ночі.
Я – хвиля.
А ти – буйний вітер,
Що несе мене, куди схоче.
Я – береза.
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я – троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я – човник.
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом дужим.
Я – чайка.
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я – легка сніжинка,
Що під ноги ляга перехожим.
А можливо, я – просто жінка,
Що тебе забути не може.

******

Я до тебе іду.
А вітер мені назустріч,
За волосся, за руки хапає,
Умовляє мене, не пускає:
– Ну, куди ти! Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!

Я до тебе іду!
А мені світлофори червоним
Так тривожно сигналять,
Зупинитись велять,
Не пускають:
– Ну куди ти? Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!

Я до тебе іду,
Хай там горе – іду.
Хай там сльози – іду.
Хай там біль – я іду.
Я до тебе іду.
Чуєш?!

*****

Простягни мені руку
Через ріки неправди і горя.
Простягни мені руку –
Хай тебе не лякає негода!
Міцно стиснемо пальці –
Нас недолі не розтоптати.
Та й пустим вінки купальські
І будемо долі питати,
Може, все, що досі було,
Лише тінь від її крила?
Простягни мені руку,
Щоб устояти я могла.

Сонце, вітер і жінка

Вітер юну жінку обіймав
Весняного сонячного рання,
Сірі очі цілував,
Русі коси розплітав,
Говорив палкі слова кохання.

А жінка від щастя мружилась сонно,
До вітру смагляві руки тягнула,
А потім гордо дивилась на сонце
І не змигнула.

А жінка себе почувала княгинею,
А жінці всесвіт під ноги стелився.
Їй вітер шептав:
– Ми удвох не загинемо!
І ніжно на груди хилився.

Десь ополудні погода стихла:
Все пролетіло, сліду не лишило.
Жінка сиділа печальна і тиха,
І сонце сльози її сушило.

Мій син заснув...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: 
        – Судіть. Моя вина.

* * *
Рожевий світанок, немов немовля, 
Беру в долоні, теплі і ніжні. 
Рости, маля! Міцній, маля! 
Ставай на уперті ніжки. 
І далі ми разом з тобою підем,
Візьмемось удвох за роботу.
Ти станеш високим і світлим днем,
Пізнаєш смак втоми і поту.
А згодом прийде задуми час:
Бажання горіли та стихли.
Ти голову схилиш до мого плеча
Вечором сивим і тихим.

Вечірня мелодія

В синім літеплі вечора
Зріють цитрини вогнів.
Я з роботи іду.
Я трохи стомилась.
Ні, не так, щоб аж падала з ніг,
Але просто руки несу,
Як щось дороге і важливе.
Вже пізно. На вулицях тихо.
Тільки зрідка трамвай прогуркоче.
Часом пройдуть закохані,
Міцно побравшись за руки.
Я дивлюся на вікна будинків.
Більшість з них тихі і темні,
А декотрі світять. І такі мені милі
Ці освітлені вікна, що в них абажури
І рожеві, і жовті, і сині,
І навіть банальні оранжеві.
За ними живуть мої друзі,
Працьовиті, розумні, сміливі,
І серця їх такі ж привітні,
Як їхні освітлені вікна.
Люди, ви лягаєте спати
Після дня турбот і роботи?
Спіть спокійно! Доброї ночі!
Хай вам сняться хороші сни!

* * *

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий! Тобi до неї де!

Її уста, звабливо-малиновi,
Вже знають смак цiлунку i сльози,
А очi, темно-карi, аж терновi,–
То тінi вiдбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душi.
Як тяжко все вiдроджувать було!
Та жiнка йде i тишi не порушить,
Лише лягла задума на чоло.

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чiпай.
    Нехай собі iде.

Осінь. Абрикоси 

Я кожен день 
Проходжу біля твого дому, 
Коли йду на роботу і з роботи, 
І просто так, гуляючи, іду. 
Іду й дивлюся на паркан високий, 
Зеленим пофарбований. З-за нього 
До мене виглядають абрикоси 
І гілками вже здалеку хитають, 
Немов запрошують зайти до них. 
Пройти по вузькій стежці біля дому 
В глухий закуток саду, де колись 
(Здається, ніби років сто тому) 
Ми вечорами літніми сиділи, 
Вели розмови довгі без кінця, 
І сперечалися, і мріяли, й клялися, 
І заміри складали грандіозні, 
І сотнями нескромних вух-листків 
Розмову нашу слухали дерева.

Пройшло багато літ. Ніколи ти 
Мене зустріти не виходиш з дому, 
Та й я сама давно тебе забула 
І не сумую, не шукаю стрічі. 
Мене лише тривожать абрикоси 
В уборі пожовтілого вже листя, 
Бо так вони радіють, коли йду. 
Послухай, можна (ти мені дозволь!), 
Я коли-небудь ще зайду до тебе. 
Ні, не до тебе! Просто до дерев. 
Зайду і сяду під розлогим гіллям, 
Посиджу мовчки, пригадаю знову 
Ті літні ночі  і розмови довгі. 
І, може, знову хоч на півгодини 
В осінній вечір зацвітуть троянди, 
На небі спалахнуть весняні зорі, 
А в серці спалахнуть шалені мрії, 
Що їх життя буденне погасило 
І молодість повернеться моя?

* * *

Засну, і знову присниться:
В лісі хвоєю пахне й грибами. 
Ти роздушиш своїми губами 
На губах моїх стиглу суницю.

А прокинусь – вітер колише 
Голе віття у мене під вікнами. 
Я калинову кісточку виплюну, 
Терпкий сік на губах полишивши.

* * *
І пес твій на мене не гавкав, 
І жінка твоя не дивилась, 
І тільки вишня край фіртки 
На  мить листком притулилась, 
Коли я біля неї стояла, 
Така чужа-чужаниця.

А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.

Хоч небо іще ласкаве 
І сонце в ньому розлито, 
Та вже не весна на світі. 
А тихе бабине літо, 
Уже імлисті світанки, 
І все холодніші  ночі, 
І в пса, що на мене дивився, 
Чомусь посмутніли очі.

За вітром пливе павутина, 
Хоч здавалося, вітру немає. 
От і життя минуло! 
Тільки любов не минає.

Історія жінки

Так, жiнка в свiт приходить для любовi!
Любити маму – поки ще мала,
Любити ляльку – трохи пiдросла,
А коли вперше вийшла за порiг,
Любити сонце i м'який морiг,
Дiм батькiвський i квiти чорнобровi,
Бо жінка в свiт приходить для любовi.

Вона росте – росте її любов,
Ростуть її бажання i надїї.
І от приходять роки молодiї,
І по землi вона не йде – несеться,
Тривожно прислухаючись до серця,
Що в гулi мiст чи шелестi дiбров
Пiдкаже їй: – Оце твоя любов!

Це та любов, що перша i остання!
Такої ще на свiтi не було!
Її дiткнутися не смiє зло!
Вона яркiш, нiж сотня сонць сiя!
Вона – твоя ! Вона лише твоя!
Тобi її на сотню рокiв стане!
Це та любов, що перша i остання.

І відшумить весільний водограй,
Та як же знову свiту не радiти,
Коли народжуються в тебе дiти!
І ночi всi недоспанi дарма,
Коли воно лепече вперше: – Ма...
І ти – свята. І в серцi в тебе рай,
Хоч здаленiв весiльний водограй.

І от пливуть лiта, лiта, лiта...
Годуєш всiх, сама, бува , голодна,
Часами все те винести не годна,
Та будеш захищати як в бою,
Оту домашню каторгу свою
Хоч сум торкає очi i уста,
І хоч пливуть лiта, лiта, лiта....

Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов.

*  *  *

Я вийду коли-небудь на дорогу
І всіх зустрічних братиму за руки,
І приведу до себе, посаджу
За круглий стіл, ввімкну торшер
Під золотистим абажуром 
                й тиху музику,
І чай закип’ячу, дістану цукор
І вазочку з малиновим варенням.
Спочатку всі мовчатимуть ніяково,
А потім вже мовчатимуть задумливо,
А потім перший хтось візьме 
                                        й розкаже 
Про всі свої печалі і тривоги.
А далі другий, третій і четвертий,
І люди тихо будуть говорити,
І люди довго будуть говорити,
Бо в їхніх душах стільки назбиралось.
І кожен з них збентежено відкриє,
Що всі довкола, як і він, нещасні,
Що всі довкола, як і він, самотні,
Що кожному, як і йому самому,
Так не стачає ласки і тепла.

***

Твоє ім'я
 
Дощ пройде,
пил приб'є,
Повітря до блиску вимиє,
І блискавка в небі напише твоє
Неповторне ім'я.
І дві дуги, наче дві руки,
Веселка з'єднає,
І щезнуть хмари, сірі й руді,
І грім сконає.
Остання блискавка скоро погасне,
Та сонце дощинки засвітить,
Щоб ім'я твоє неповторне і ясне
Сіяло над світом.
 
 ***
Звідки — і не знаю достеменно,
Та себе на тому все ловлю:
Завжди знаю, коли йде до мене
Чоловік, якого я люблю!
Він всміхнеться, ясно і щасливо, —
Як вино, той усміх пригублю.
От же є таке на світі диво —
Чоловік, якого я люблю!
Сліпоті жінок дивуюсь дуже, —
І нехай так лишиться, молю! —
Він минає їх — а їм байдуже —
Чоловік, якого я люблю!
Може, і в любов приходить будень,
Може, і грозу перетерплю
Та для мене завжди святом буде
Чоловік, якого я люблю.
Може, час вогонь сердечний втишить.
Що зроблю, що я тоді зроблю,
Що зроблю, коли мене залишить
Чоловік, якого я люблю!
 
 Міська балада
 
Машина з місця рвонула і — ходу.
А жінка сиділа печальна і тиха
І тремтячими устами шептала:
— Не хочу,
Не хочу від тебе їхати!
І поїхала. Спробуй тепер верни!
Нічого не вернеш назад.
І незабаром забули вони
Поїздку свою на вокзал.
І лише водій, буйна голова,
Дівчаток веселих печаль і втіха,
Все пам'ятає тремкі слова:
— Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…
 
 
Зрада
 
А дерева зітхали,
Дерева зітхали
Розгублено і тривожно:
— А що ж тепер буде?
— А що ж тепер буде?
— А хіба так можна?
А зорі сміялись,
Підморгували лукаво:
— Отак тобі й треба!
— Отак тобі й треба!
— Піде ж тепер слава!
А солов'ї ридали,
Солов'ї між цвітом ридали:
— Не думали ж і не гадали…
 
 
***
— Ноче моя срібнорука,
Чом гасне твоя краса?
— Сльозами падаю в трави,
А люди кажуть: роса!..
— Ноче моя безмісячна,
Чому ти така сумна?
— Мій місяць мене покинув,
Я залишилась одна.
— Ноче моя темнокоса,
Куди ж він від тебе пішов?
— Кажуть, що в оселі світанку
Рожеву зорю знайшов.
— Що ж тепер будеш робити,
Моя засмучена ноче?
— Тільки одне: чекати,
Може, він повернутись захоче.
 
 
Просто пісня
 
Це була тільки пісня.
Просто пісня і більше нічого.
Продзвеніла її найніжніша,
Найтонша струна.
Тільки зірка зірвалась
З високого неба нічного,
Тільки в темному гаї
Обізвалась далека луна.
Це була тільки пісня.
Пісня смутку, любові і літа.
Пахли скошені трави,
Достигала малина рясна.
Знаєш, я не чекала,
Що буде так дуже боліти.
Це ж була тільки пісня,
І от — закінчилась вона.
 
 
Розгублений вірш
 
Що тепер нам з тобою робити,
Коли холодом тягне з дібров?
Ми з тобою не вміли любити,
Але ж в чому винна любов?
Одягнувши малинові шати,
Ось і вечір прийшов чорнобров.
Ми з тобою не вміли прощати,
Але в чому ж винна любов?
Місяць глянув оком голодним,
Та й знову за хмару зайшов.
Хай ми винні одне перед одним,
Але в чому ж винна любов?
 
 
***
За вікном воркочуть голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!
Чом вони стривожені такі?
Що їм, справді, не дає спокою?
Я махну весело рукою —
І злетять, сріблясті і легкі.
Та прийде печаль до мого серця,
І сльоза пекуча до повік,
І самотність, що уже навік,
І тоді — хоч сердься, хоч не сердься.
А попереджали ж голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!
 
 ***
На берегах тієї ріки,
Де колихалось латаття,
Розплелися мої вінки
І вицвіло плаття.
На берегах тієї ріки,
Де лебеді хлюпотали,
Порожніх гнізд чорні островки
Тільки і позостали.
На берегах тієї ріки,
Що вербами коси чесала,
На відстані моєї ріки
Пройшла самотня русалка.
На берегах тієї ріки,
Що тече й не минає,
Минають дні, місяці й роки,
Тільки тебе немає.
 
 
***
Над озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди —
Над озером холодної води.
Тоді в воді купалися зірки.
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.
Тоді: — Моя-а! — кричав ти,
І луна тобі покірно: — Я-а! — відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірно-лагідна луна.
А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний проникає в серце.
— Твоя-а! — кричу я. А луна німа,
Бо ні тебе ні озера нема.
 
 Прощання з літом
 
Я так тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Скоро прийде зима біла
І мороз розмалює скло,
А я тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Ти так мене цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Коли снігів покривало
Ляже під ноги мені,
Згадаю, як ти цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Ти мене зчарувало зовсім.
А може, я винна сама,
Бо забула, що прийде осінь,
Бо забула, що прийде зима?
Ти мене зчарувало зовсім,
А може сама я… сама.
Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло.
Вже під ноги снігами лягло.
Не клену тебе, що минуло —
Дякую, що було.
 
 ***
Гуси-лебеді, гуси-лебеді
Відлетіли у вирій.
Був мій небозвід голубий-голубий,
А тепер став сірий.
Вже моє вікно візерунками
Дощі вишили,
Бо вже відцвіли, бо вже визріли,
Вже й осипались вишні.
Порахую з усміхом і плачем,
Що ж мені зосталось.
Чую: дихає за моїм плечем
Чи то осінь, чи старість.
 
 
***
Звідки така біда,
Мов дихання зими студене?
Кажуть:
— Така молода! —
Та вже не про мене.
Ще листя тримається віт,
Бо ж зовсім іще зелене.
Кажуть:
— Гарна, мов цвіт! —
Та вже не про мне.
Хто скаже, спіткнулося де
Серце моє шалене?
Кажуть:
— Любов її жде! —
Та вже не про мне.
 
 
***
Виходили з дому хоробрії,
І було наше сонце на обрії.
Та стали всі дзвони дзвеніти,
Що вже наше сонце в зеніті.
Ішла за життям, як за плугом,
А сонце над західним пругом.
Минуло життя а чи сон це?
Сонце, куди ж бо ти? Сонце!..
 
 ***
Дарувала мені весна
фіалкові очі:
— На!
А щедре літо
моє тіло
позолотило.
Потім багата осінь
вплітала срібло
в волосся.
І тільки скупа зима
сказала:
— Дарунків нема!
 
 ***
В сімнадцять кохають.
Ах, як кохають!
А в тридцять
За першим коханням зітхають.
А в сорок…
А в сорок вже все розуміють
І тільки тоді любити уміють.
В сімнадцять
В вас принца казкового бачать
І вади найменшої вам не пробачать.
А в тридцять
За все без кінця докоряють,
Всі ваші недоліки перебирають.
А в сорок…
А в сорок уміють простити.
І попрощатись. І відпустити.
 
 
***
Прости, що все тебе люблю,
Що все не можу розлюбити.
Мій цвіт морозами побито,
Я гірко так за ним скорблю
І все-таки тебе люблю.
Великий день. Широкий світ.
А я на нього не зважаю.
Мені не ждати урожаю,
Бо облетів мій ніжний цвіт.
І все-таки - широкий світ!
Себе втішаю: — А, пусте!
От поболить і перестане,
За зимами весна настане
І сад мій знову зацвіте.
…А десь уста твої сумні.
Як гірко-солодко мені!
 
 ***
Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що скоро
його замінить душний день;
і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;
і пити воду прохолодну,
і вже зарані не терзатись,
що не нап'юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;
і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.
 
***
Як я тебе любила!
Сказала — і стало страшно.
Як я тебе любила —
Невже це день учорашній?
Мела завірюха в вікна,
В двері сердито била,
А я ще до того не звикла,
Я ще тебе любила.
Ми пили чай з лимоном,
 Цілувались — все було мало,
І тихим, щасливим дзвоном
Слово «люблю» лунало.
Календар показував будень.
Вітер вив, як вовк у діброві.
Нам здавалось: кінця не буде
Ночі, негоді, любові.
На ранок погода стихла.
Земля незаймано-біла.
І я повторяю стиха:
— Як я тебе любила!
 
***
Розплющу широко очі,
Бо ж я таки зовсім не сплю.
… Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: — Люблю!
І раптом, зовсім не до речі,
Сумнівів зимна змія.
… А ти обіймав за плечі
І говорив: — Моя!
Сивий туман мій обрій закрив.
Міцно затисну повіки.
А ти ж говорив, ти говорив,
Ти говорив: — Навіки!
 
У Львівській кав'ярні  "Гроно Діоніса"
 
Сиджу в кав'ярні маленькій,
п'ю каву,
чорнющу, як ніч, 
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам'яті,
чи почую твоє ім'я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів 
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
аніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об'їжджу всю Європу,   .
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу -
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дордгою йшла,
та дійшла таки - не пристала.
В маленькій порожній кав'ярні
п'ю чорну каву я.
 
***
Не програмуйте своєї смерті, 
Поети, діти, ворожбити! 
Стисніть уста в мовчанні вперті, 
Лиш подумки: - Я буду жити! 
Я буду довго і щасливо 
Життя, як чисту воду пити. 
Мене умиє літня злива, 
Скульптури буде сніг ліпити, 
А я на все не надивлюся, 
Коли ж я на вершині стану, 
То не помру. А утомлюся –
За синім обрієм розтану.

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...