Жіноча поезія, яка надихає
- Деталі
- Категорія: Творчість
- Перегляди: 32180
Поезія Галини Гордасевич здебільшого присвячена жінці, її почуттям та емоціям.
Хто така жінка? Це – загадка, яку постійно намагаються відгадати поети, художники, скульптори та інші митці. Але все марно, бо жінка – це вічна таємниця!
Недаремно жінку порівнюють з птахом Фенікс: вона згорає, щоб тут же відродитись заново і знову кинутись у всеспопеляюче полум'я пристрасті, що зветься – Кохання!
Збірка поезії Галини Гордасевич «Сонце, вітер і жінка» - це вірші про кохання, і спогади, і мрії – без яких життя було б позбавленим сенсу.
Авторка віршів - Галина Гордасевич у 16 років була арештована та засуджена на 10 років таборів «за антирадянську агітацію».
Однак, її поезія позбавлена будь – яких політичних чи особистісних образ, ненависті та звинувачень. Навпаки, її вірші промовляють коханням, весною, почуттями.
Це поезія про сучасну жінку, якій доводиться багато працювати, терпіти, чекати, але навіть у вирі щоденних проблем, душа та краса жінки залишається незбагненно чистою, світлою, прекрасною.
*******
Я буду, любий,
ідеальною дружиною.
Прийдеш з роботи –
тебе на порозі зустріну я,
свіжі квіти поставлю:
тобі на столі,
борщ смачний приготую,
все зроблю,
як і слід.
Як за шторами стихнуть
міста вечірнього звуки,
ти, як завжди, закохано
візьмеш мене на руки.
Будуть ночі у щасті
і в радості дні,
і здається: чого б ще
бажати мені?
Тільки трапиться так,
що вранці я встану,
а крізь вікна влітатиме
вітер весняний.
Буде березень ранній,
сіренький, тривожний.
Я відчую,
що далі так жити
не можна.
Я обід не зготую.
Весь день протиняюсь.
Я відчую в душі,
що нестримно міняюсь.
Ти повернешся пізно,
звичайно, знудьгований,
тільки вітром весняним
в уста поцілований,
посміхнешся безжурно:
– Здається, ми плачемо? –
Але я подивлюся
очима незрячими,
легким рухом з дороги
тебе відведу,
двері в ніч відчиню –
і піду.
******
Я тобі не сестра, не мати,
Просто так – випадкова стрічна.
Та повік мене будеш в душі тримати:
Я – любов твоя вічна.
Пройдені роки. Друзі. Сім'я.
Рідна хата. Робота звична.
Та встаю понад всім тільки я, тільки я!
Я – любов твоя вічна.
Не в церкві. Не в загсі. Без свідків.
Я з тобою вітром повінчана.
Куди воно нас заведе?
Прийшло звідки?
Я – любов твоя вічна.
******
Надривається жінка під торбами,
Розривається жінка між чергами.
... А кажуть, слід бути гордими!
... А кажуть, слід бути чемними!
А жінка рахує ті гривні,
Як вижити, думає жінка.
Обступили проблеми противні,
Набухає на скроні жилка.
А діти, хоча й не голодні,
Але кривлять губи над юшкою.
Чоловік знов прийде сьогодні
Не «під мухою», то «під мушкою».
Йому що! Він на жінку надіється!
Його клопоти йдуть за водою.
Що ж воно з вами, жінко, діється?
Ви ж колись були молодою,
Ви ж були казково прегарною,
Обіцяв на руках носити,
А тепер було б справою марною,
Щоб за хлібом пішов, попросити.
На роботі своя морока:
Зазирає в вічі скорочення.
Б'ється жіночка кароока,
Тяжко змучена, заморочена.
Поможи їй з глибин історії
Хоч ти, матінко Берегине,
І тоді в піднебеснім просторі
Україна не вмре, не загине.
І наповнює море краплина,
Сходить сонце в небеснім склепінні.
Постає велика Вкраїна
На великім жіночім терпінні.
*****
Знов нижу я рядки літер
У тривозі осінньої ночі.
Я – хвиля.
А ти – буйний вітер,
Що несе мене, куди схоче.
Я – береза.
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я – троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я – човник.
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом дужим.
Я – чайка.
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я – легка сніжинка,
Що під ноги ляга перехожим.
А можливо, я – просто жінка,
Що тебе забути не може.
******
Я до тебе іду.
А вітер мені назустріч,
За волосся, за руки хапає,
Умовляє мене, не пускає:
– Ну, куди ти! Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!
Я до тебе іду!
А мені світлофори червоним
Так тривожно сигналять,
Зупинитись велять,
Не пускають:
– Ну куди ти? Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!
Я до тебе іду,
Хай там горе – іду.
Хай там сльози – іду.
Хай там біль – я іду.
Я до тебе іду.
Чуєш?!
*****
Простягни мені руку
Через ріки неправди і горя.
Простягни мені руку –
Хай тебе не лякає негода!
Міцно стиснемо пальці –
Нас недолі не розтоптати.
Та й пустим вінки купальські
І будемо долі питати,
Може, все, що досі було,
Лише тінь від її крила?
Простягни мені руку,
Щоб устояти я могла.
Сонце, вітер і жінка
Вітер юну жінку обіймав
Весняного сонячного рання,
Сірі очі цілував,
Русі коси розплітав,
Говорив палкі слова кохання.
А жінка від щастя мружилась сонно,
До вітру смагляві руки тягнула,
А потім гордо дивилась на сонце
І не змигнула.
А жінка себе почувала княгинею,
А жінці всесвіт під ноги стелився.
Їй вітер шептав:
– Ми удвох не загинемо!
І ніжно на груди хилився.
Десь ополудні погода стихла:
Все пролетіло, сліду не лишило.
Жінка сиділа печальна і тиха,
І сонце сльози її сушило.
Мій син заснув...
Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу:
– Судіть. Моя вина.
* * *
Рожевий світанок, немов немовля,
Беру в долоні, теплі і ніжні.
Рости, маля! Міцній, маля!
Ставай на уперті ніжки.
І далі ми разом з тобою підем,
Візьмемось удвох за роботу.
Ти станеш високим і світлим днем,
Пізнаєш смак втоми і поту.
А згодом прийде задуми час:
Бажання горіли та стихли.
Ти голову схилиш до мого плеча
Вечором сивим і тихим.
Вечірня мелодія
В синім літеплі вечора
Зріють цитрини вогнів.
Я з роботи іду.
Я трохи стомилась.
Ні, не так, щоб аж падала з ніг,
Але просто руки несу,
Як щось дороге і важливе.
Вже пізно. На вулицях тихо.
Тільки зрідка трамвай прогуркоче.
Часом пройдуть закохані,
Міцно побравшись за руки.
Я дивлюся на вікна будинків.
Більшість з них тихі і темні,
А декотрі світять. І такі мені милі
Ці освітлені вікна, що в них абажури
І рожеві, і жовті, і сині,
І навіть банальні оранжеві.
За ними живуть мої друзі,
Працьовиті, розумні, сміливі,
І серця їх такі ж привітні,
Як їхні освітлені вікна.
Люди, ви лягаєте спати
Після дня турбот і роботи?
Спіть спокійно! Доброї ночі!
Хай вам сняться хороші сни!
* * *
А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий! Тобi до неї де!
Її уста, звабливо-малиновi,
Вже знають смак цiлунку i сльози,
А очi, темно-карi, аж терновi,–
То тінi вiдбуялої грози.
Була гроза. Потолочила душi.
Як тяжко все вiдроджувать було!
Та жiнка йде i тишi не порушить,
Лише лягла задума на чоло.
А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чiпай.
Нехай собі iде.
Осінь. Абрикоси
Я кожен день
Проходжу біля твого дому,
Коли йду на роботу і з роботи,
І просто так, гуляючи, іду.
Іду й дивлюся на паркан високий,
Зеленим пофарбований. З-за нього
До мене виглядають абрикоси
І гілками вже здалеку хитають,
Немов запрошують зайти до них.
Пройти по вузькій стежці біля дому
В глухий закуток саду, де колись
(Здається, ніби років сто тому)
Ми вечорами літніми сиділи,
Вели розмови довгі без кінця,
І сперечалися, і мріяли, й клялися,
І заміри складали грандіозні,
І сотнями нескромних вух-листків
Розмову нашу слухали дерева.
Пройшло багато літ. Ніколи ти
Мене зустріти не виходиш з дому,
Та й я сама давно тебе забула
І не сумую, не шукаю стрічі.
Мене лише тривожать абрикоси
В уборі пожовтілого вже листя,
Бо так вони радіють, коли йду.
Послухай, можна (ти мені дозволь!),
Я коли-небудь ще зайду до тебе.
Ні, не до тебе! Просто до дерев.
Зайду і сяду під розлогим гіллям,
Посиджу мовчки, пригадаю знову
Ті літні ночі і розмови довгі.
І, може, знову хоч на півгодини
В осінній вечір зацвітуть троянди,
На небі спалахнуть весняні зорі,
А в серці спалахнуть шалені мрії,
Що їх життя буденне погасило
І молодість повернеться моя?
* * *
Засну, і знову присниться:
В лісі хвоєю пахне й грибами.
Ти роздушиш своїми губами
На губах моїх стиглу суницю.
А прокинусь – вітер колише
Голе віття у мене під вікнами.
Я калинову кісточку виплюну,
Терпкий сік на губах полишивши.
* * *
І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край фіртки
На мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.
А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.
Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі.
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші ночі,
І в пса, що на мене дивився,
Чомусь посмутніли очі.
За вітром пливе павутина,
Хоч здавалося, вітру немає.
От і життя минуло!
Тільки любов не минає.
Історія жінки
Так, жiнка в свiт приходить для любовi!
Любити маму – поки ще мала,
Любити ляльку – трохи пiдросла,
А коли вперше вийшла за порiг,
Любити сонце i м'який морiг,
Дiм батькiвський i квiти чорнобровi,
Бо жінка в свiт приходить для любовi.
Вона росте – росте її любов,
Ростуть її бажання i надїї.
І от приходять роки молодiї,
І по землi вона не йде – несеться,
Тривожно прислухаючись до серця,
Що в гулi мiст чи шелестi дiбров
Пiдкаже їй: – Оце твоя любов!
Це та любов, що перша i остання!
Такої ще на свiтi не було!
Її дiткнутися не смiє зло!
Вона яркiш, нiж сотня сонць сiя!
Вона – твоя ! Вона лише твоя!
Тобi її на сотню рокiв стане!
Це та любов, що перша i остання.
І відшумить весільний водограй,
Та як же знову свiту не радiти,
Коли народжуються в тебе дiти!
І ночi всi недоспанi дарма,
Коли воно лепече вперше: – Ма...
І ти – свята. І в серцi в тебе рай,
Хоч здаленiв весiльний водограй.
І от пливуть лiта, лiта, лiта...
Годуєш всiх, сама, бува , голодна,
Часами все те винести не годна,
Та будеш захищати як в бою,
Оту домашню каторгу свою
Хоч сум торкає очi i уста,
І хоч пливуть лiта, лiта, лiта....
Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов.
* * *
Я вийду коли-небудь на дорогу
І всіх зустрічних братиму за руки,
І приведу до себе, посаджу
За круглий стіл, ввімкну торшер
Під золотистим абажуром
й тиху музику,
І чай закип’ячу, дістану цукор
І вазочку з малиновим варенням.
Спочатку всі мовчатимуть ніяково,
А потім вже мовчатимуть задумливо,
А потім перший хтось візьме
й розкаже
Про всі свої печалі і тривоги.
А далі другий, третій і четвертий,
І люди тихо будуть говорити,
І люди довго будуть говорити,
Бо в їхніх душах стільки назбиралось.
І кожен з них збентежено відкриє,
Що всі довкола, як і він, нещасні,
Що всі довкола, як і він, самотні,
Що кожному, як і йому самому,
Так не стачає ласки і тепла.
***
Comments:
Facebook
