Відоме й невідоме про українську хату
Українки, які підкорили Голівуд
Марія Примаченко
ТОП-10 найсильніших країн світу, якими керують жінки
Медовий місяць та шлюбні традиції українців
Сага про сільську жінку
Дружини гетьманів України: забуті долі
Коли дитина готова до школи?
Street Workout  популярний серед українських дівчат

    «Это все взрослые выдумали про счастливое детство. Чтобы им было не так стыдно. Есть только счастливая взрослость. А счастливого детства нет и не может быть. Спросите у любого ребенка....

    Но самое худшее не это. Самое худшее... Даже в самых отсталых государствах, по -моему, уже отменены физические наказания. Для взрослых. А детей бьют. Даже в нашей стране. Даже у нас взрослый сильный человек может ударить ребенка. Ударить девочку. И это называется счастливое детство!»

   Такими рядками розпочинається знаменита книга «Дівчинка і птахоліт» Володимира Кисельова. Цій книзі вже майже 50 років, її перекладено на тридцять мов світу, а автора немає в живих. Але відверті зізнання дівчинки, яка ділиться своїми переживаннями, роздумами про виховання дітей, - не втрачають актуальності:

«И тут он (отчим) меня ударил. По щеке. Ладонью. Очень больно. И закричал визгливым голосом, очень похожим на голос мамы. Вообще, когда он злится, он становится похожим на маму. И вообще все люди, когда злятся, становятся похожими друг на друга» - ці слова дають нагоду батькам побачити самих себе очима дітей."

   В цілому цей «дитячий» роман, що має стати настільною книгою усіх дорослих, дає відповідь на суперечливе запитання: Чи можна бити дитину? Дівчинка думає так:

«Дітей б'ють для їхньої ж користі. Щоб вони були хорошими і, коли виростуть дорослими, правильно виховували й не били своїх дітей. Дітей обдурюють для їхньої ж користі. Щоб коли вони виростуть і стануть дорослими, добре знали, що обдурювати не можна» - підсумовує 13- річна героїня.

   Її слова - чудова відповідь на запитання, чи може дитина, яку б'ють батьки, потім виховати своїх дітей у любові. Чи може вона потім відчувати себе щасливою взагалі? Адже наша секундна слабкість та невміння тримати емоції під контролем, коли дитина отримує ляпас або тілесне покарання, руйнує її більше, чим всі несприятливі фактори виховання взяті разом. Насилля над дитиною неприпустиме у будь – якому випадку!

Але не тільки про тілесні покарання йдеться у книзі. Дівчинка не розуміє багато речей зі світу дорослих. Вона не поділяє їх захоплення та відверто дивується з примітивності вподобань дорослих тьотів та дядів:

«Вечером, как всегда, на мои именины были приглашены совсем не мои подруги и товарищи, а друзья моих родителей - взрослые люди, среди которых были и такие, которых я видела в первый раз.
Почему детские именины всегда у нас празднуют не дети, а взрослые – мне совершенно непонятно.

    Взрослые пили вино и водку, ели холодное, винегрет и фаршированную рыбу, а затем перед сладким стали петь. Запевала, как всегда, жена папиного начальника Вера Сергеевна, немолодая женщина с неестественно громким голосом, с таким громким голосом, словно у нее в теле нет ни сердца, ни желудка, ни других человеческих органов, а одни только легкие.

Они хором весело пели песню про Стеньку Разина, а я смотрела на них и удивлялась: как им не стыдно? Ведь это ужасно, и не может быть, чтобы так было на самом деле. Что получается? Степан Разин полюбил персидскую княжну, женился на ней, так они и поют "свадьбу новую справляет", и достаточно было кому-то сказать, что он "наутро бабой стал", как он схватил девушку и бросил ее в реку. Утопил. И об этом поют в песне. Не осуждая Степана Разина, а восхищаясь им! Очень весело.»

    Дійсно, що може бути веселого в історії, коли навмисне втопили невинну жінку. Яке ставлення до жінок формує така творчість? Що жінку можна покарати просто так, тільки щоб якийсь Стенька Разін відчув себе "не бабою", а повноцінним чоловіком?

   Таких запитань до нас дорослих у книзі «Дівчинка і птахоліт» дуже багато. І на них важко дати відповідь, бо ми дорослі часто самі над цим не замислюємося. Нам байдуже, як діти сприймають наші вчинки. А дітям нічого не байдуже. Їх неможливо обманути. Навіть коли ми переконані, що вони нічого не розуміють, бо маленькі, вони все розуміють.

   Знаментий педагог Макаренко стверджував, що дитина виховується кожної миті. Виховання триває не тільки тоді, коли йде розмова, повчання або наказ. Насправді ж дитина виховується кожну мить життя, навіть коли батьків нема вдома. Макаренко впевнений у тому, що як батьки розмовляють один з одним, з іншими, про інших, одягаються, радіють, сумують, спілкуються з друзями або ворогами, сміються, читають – все це має величезне значення для дитини. Найменші зміни в тоні дитина бачить та відчуває, всі звороти батьківських думок йдуть до дитини невидимими шляхами, хоча дорослий може це й не помічати.

  Книга «Дівчинка і птахоліт», яку можна знайти у просторах інету, промовляє нам: що ніякі, навіть найдосконаліші, рецепти виховання не допоможуть, якщо в особистості батьків є великі недоліки. Головний із них - невміння стриматися, переконання, що тілесні покарання йдуть на користь дитині -  є найбільшою помилкою виховання.

    Ми всі хочемо мати добрих,чесних, відданих дітей, які не залишать нас на старості. Дітей, які завжди любитимуть та поважатимуть нас, батьків. Але чи сприятимуть цьому тілесні покарання дітей? Ні,ні, ні! Завжди дивіться на себе дитячими очима. А якщо вам це важко - перечитайте повість "Дівчинка і птахоліт".

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua