Відоме й невідоме про українську хату
Українки, які підкорили Голівуд
Марія Примаченко
ТОП-10 найсильніших країн світу, якими керують жінки
Медовий місяць та шлюбні традиції українців
Сага про сільську жінку
Дружини гетьманів України: забуті долі
Коли дитина готова до школи?
Street Workout  популярний серед українських дівчат

Їм відрізали груди та посипали сіллю рани. У кращому випадку відсилали на заслання або  кидали до в'язниці. Так енкаведисти знущалися над жінками, які хоч якось були причетні до ОУН –УПА.

      За зброю жінкам доводилося братися лише у виняткових випадках: відстрілюючись від переслідувачів чи приставляючи пістолет до скроні, аби не потрапити в полон. Жінки рідше перебували під кулями, однак несли не менший тягар. І невідомо, хто більше ризикував: той, хто стояв проти ворога віч-на-віч, чи той, хто збирав по селах продовольство та одяг, медикаменти, готував їжу і носив у ліс, наражаючи на небезпеку свою сім'ю.

  Історія ОУН – УПА переважно розповідається як участь чоловіків у боротьбі за незалежність країни. При цьому значення та внесок українського жіноцтва у визвольних змаганнях зазвичай оминається, як щось незначне та випадкове.

Дана історична несправедливість має бути виправлена, позаяк жінки були активними діячками національного опору 1940 – 1950 р. Трагізм та подвиг української жінки в ОУН -УПА ще  не сповна знайомий широкому загалу та потребує подальших досліджень.

    Від самих початків свого існування ОУН залучала до своїх лав дівчат та жінок, створюючи можливості для їх теоретичної підготовки та практичного вишколу. Участь жіноцтва передбачала існування окремої „жіночої сітки" – відносно самостійної підструктури ОУН, що об'єднувала виключно жінок та дівчат.

     Першим кроком на шляху до членства в ОУН був вступ до „Юнацтва" – підпільної молодіжної організації, що перебувала у підпорядкуванні ОУН та об'єднувала молодь віком 15-18 років.
Від членів та членкинь „Юнацтва" вимагалося дотримання трьох кодексів чеснот українського націоналіста:

- „Декалогу" (заповідей українського націоналіста), 12 прикмет характеру та 44 правил життя.

   Юнок рекрутували насамперед серед учениць гімназій та старшокласниць: для роботи в „Юнацтві" ретельно підбирали національно свідомих дівчат із сильним характером, організаторським хистом.

    Під час зібрань дівчата не лише вивчали історію та географію України, знайомилися з ідеологічними засадами діяльності ОУН та дискутували на політичні теми, але й на практиці вчилися застосовувати основні прийоми конспірації та надання медичної допомоги, розповсюджували листівки, збирали інформацію тощо.

Колишні зв'язкові Парасковія Вінтоняк та Лариса Запорожан згадують:

«Ми розносимо повідомлення, навіть у різні області. Уночі, пішки, через ліси"; (...) Я дуже важко добиралася, йшла болотами, скрізь перестрілки. Добралася".

    Про ризикованість та складність завдань, які доводилось виконувати дівчатам, свідчить хоча б випадок, що трапився з Марією Трач. Виконуючи доручення керівників місцевого проводу ОУН, вона на Благовіщення 1941 р. вплав перебралась через ріку Сян зі сторони німецької зони окупації на більшовицьку та доручила пакет документів керівникам тамтешнього підпілля, а відтак повернулася назад, вдруге вплав подолавши крижану ріку.

      Крім власне передачі інформації, дівчата також виконували функції кур'єрів, доставляючи за призначенням фальшиві документи (довідки, посвідчення, паспорти тощо) для підпільників, а також медикаменти, канцелярське приладдя, радіоприймачі, батареї, одяг, зброю тощо.

   Паралельно дівчата виконували функції розвідниць, повідомляючи своїх провідників про пересування каральних загонів, арешти товаришів, доповідали про зради чи провокації, застерігали про загрози викриття чи наближення ворожих військ.

Зазвичай, дівчина-провідниця йшла на кількадесят метрів попереду групи повстанців, розвідуючи дорогу та сигналізуючи їм, коли шлях був вільний. Наскільки ризикованою була така робота, свідчить випадок, що якось стався з Параскою Процак:

    «При необхідності переводила сотні незагроженими теренами. Було надзвичайно важко, звідусіль чигала небезпека. Під час одного такого переходу я мало не загинула. Після сильного дощу вода переповнила річку, надворі ніч – нічого не видно. Як завжди, я йшла попереду, за мною 4 хлопці, за ними сотня вояків. Ступила вперед – вода накрила з головою, ледь не втопилася.»

    У спогадах жінок-учасниць національно-визвольних змагань раз у раз зринає тема материнства. Жінки розповідають про неймовірні труднощі, які їм довелося знести протягом вагітності, під час та після пологів, які проходили в польових умовах.

   Так сталося з Марією Курочкою, чоловік-повстанець якої загинув за два місяці по шлюбі. Упродовж усієї вагітності жінка продовжувала брати участь у бойових акціях УПА, а коли прийшов час пологів, народила сина в тісній і темній земляній криївці, викопаній серед рівного поля, де переховувалося ще п'ятеро партизанів, до того ж і поранених.

  Пологи прийняв один із них, на пелюшки подерли сорочки. Двотижнева облога блокувала криївку, тож повстанці й молода матір потерпали від спраги й голоду. Дитину виховали батьки Марії. Коли ж після її повернення з 25-річного ув'язнення син не визнав її за матір, жінка збожеволіла.

 Однак найтрагічніше складалася доля жінок, що у стані вагітності потрапляли до в'язниці. Ольга Бродюк-Душенко останні чотири місяці вагітності провела в польській в'язниці, де й народила сина. Згадуючи той час, вона з гіркотою описує суперечливі почуття: радість материнства й біль, який спричинило скрутне становище двох десятків матерів із немовлятами, котрим бракувало найнеобхіднішого.

Катерина Вітко-Стах, якій довелося пережити ув'язнення в Ряшівській в'язниці, пригадує долю своєї подруги:

«В цій тюрмі була камера для матерів з дітьми, що народилися в неволі. Тут зустріла Марійку (...) Боже, яка це була бідна мати, як вона мучилися і терпіла з цим немовлятком.
Для дитини на харчування було призначене тільки сире холодне молоко, не було де і на чому його зварити чи хоча б підігріти (...) Під дверима розпачливий плач дитини і мами — дитинка з голоду і холоду, а мама з розпуки, що не може нічим собі тут зарадити».

Природно, що за умови неповноцінного харчування та неналежних побутових умов діти часто хворіли. Оскільки утримувати дітей за ґратами тривалий час було неможливо, то вже по кількох місяцях кожна з них мусила віддати дитину чи то родині на виховання, чи у притулок.

   В умовах війни проти чужинської влади жінка-матір опинялася перед украй складною дилемою: допомагаючи повстанцям, вона наражала на смертельну небезпеку власних дітей, а відмовляючись від допомоги, зраджувала власні переконання та прирікала на поразку тих, хто боровся за незалежну українську державу.

Фактично, піднесення національної свідомості українських жінок в умовах збройного протистояння зумовило зміни в ієрархії їхніх цінностей: жінки свідомо жертвували своїми материнськими почуттями й обов'язками на користь національної ідеї.

За свідченнями радянських і німецьких слідчих, на допитах підпільниці трималися стійкіше за чоловіків, їх важче було переконати логічними арґументами чи зламати тортурами, тоді як погрози розправи над родиною виявлялися одним із найдієвіших важелів тиску на жінку.

Спогади колишніх учасниць визвольних змагань свідчать про надзвичайну солідарність, взаємну підтримку й допомогу, яку виявляли жінки, коли одна із них опинялась у скрутній ситуації. Жіноча мережа формувала в жінок почуття сестринства, коли подруги по борні ставали часом ближчими за родичів сусідів і друзів.

Фото: Архів СБУ
Матеріал підготовлений на основі наукової праці Оксани Кісь «Жіночий досвід участі у національно-визвольних змаганнях на західноукраїнських землях у 1940-50-х рр.»

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua